Мелодії єврейського кварталу

Було це 30 жовтня 2001 року. У газеті, яка регулярно друкувала мої матеріали в «Колонці від Демидася», з’явилась накладом 94109 примірників стаття «Чи помагають жиди будувати Україну?» Здавна пошановуючи єврейський народ, я, проте, вважав за обов’язок назвати речі своїми іменами і зібрав відомі докази про злочини вихідців з єврейства, котрі, на жаль, мали місце. Привів, зокрема, свідчення передвоєнного кореспондента лондонської «Таймс» Дугласа Ріда з його фундаментальної праці «Спір про Сіон». Автор довів, що причиною світових конфліктів, розбрату, воєн і безкінечних жертв, руйнації держав і зникнення з лиця землі цілих націй є сіоністи-талмудисти, що прагнуть світового панування. Вони, як доказує Рід, хочуть знищення законних урядів, релігій, традицій і встановлення всесвітньої деспотії під батогом насильства і терору.
Далі я доповнив, що ніде не були створені такі  сприятливі умови для єврейства, як в Україні. І, на наше горе, ніхто так не познущався над українцями, як жиди-олігархи. Не будують вони Україну – шкодять! Зорганізоване ними безладдя – це підготовчий період для перетворення України в неоколонію. А оскільки цього легше досягти з нерідною державною мовою, то їхні ЗМІ проводять нахабну русифікацію. Сіоністи мають намір на вкраденій і скупленій українській землі заснувати нову «землю обітовану». У загалом короткому матеріалі зумів ще багато дечого викласти, за що нині мене совість не мучить. Серед кожного народу є прошарок негідників, серед євреїв їх дуже багато, бо вони родяться і живуть під пресом людиноненависницької ідеології. Загалом, повторюю, до єврейського народу відчуваю повагу, а сіоністи-олігархи, котрі є відверті недруги української державності, мали б спостерігати за рухом небесних світил крізь тюремні ґрати.
Писав я 16 років тому про сіоністів, котрі посіяли владу в Російській імперії і так турбувалися про народ, що готові були його винищити. І мільйони розтоптали у криваве місиво. Головна професія сіоністів – гендель, а їх бог – то гроші. Хіба це нинішніх ненажерливих бариг не нагадує? А про нинішні різновиди геноциду не стукає в мозок? Про народ «вожді» базікали, а гроші переводили в іноземні банки – офшорів тоді ще не було. Перевів Ленін – 75 мл. швейцарських франків, Троцький – 11 млн доларів і 90 млн швейцарських франків, Зінов’єв, Урицький, Дзержинський – по 90 млн швейцарських франків і т.д. Хіба це нинішньої ситуації не нагадує, коли патріоти захищають Україну, а «товстошиї вожді» її розграбовують. Писав і про «доблесних» чекістів, котрі чинили криваві оргії над безвинними людьми. Писав, а що змінилось? Більшість посад у найвищому ешелоні хто зайняв? Хто під час війни посіяв непевність і страх? Хто виморює людей напівголодним животінням, хворобами і клопотами доводить до передчасної смерті? Ще тоді напрошувалось питання: а що вийде з тієї українсько-єврейської дружби, чи, бува, в ослабленій довголітнім ярмом Україні нащадки лихварів, спекулянтів, грабіжників і сокирників з НКВС не сядуть українцям на шию? Бо там, де сіоністи господарюють і  владарюють, держави не збудувати, суспільство стрясатимуть економічні та політичні катаклізми, народ терпітиме голод і розруху. Вони паразитують на чужому горі і годуються чужою кривдою.
Була й певна позитивна реакція на цілком лояльну до порядного єврейства статтю. Окрім того, що телефонували солідарні читачі, зустрів мене на дверях усміхнений редактор однієї тернопільської газети, котрого інакшого, як з квасним писком не помічалось, і всунув у нагрудну кишеню мого піджака… 100 доларів: «Вріжте їм ще, пане Ярославе, бо жиди скоро останній кусок хліба від нас відберуть. Тепер наша газета переплюне спільний тираж усіх тернопільських видань». Звідки було знати, що шановний пан редактор вже тоді прицінювався до серйозного бізнесу. Тож певно для цього йому була потрібна газета з шаленим накладом. І ще раз він подарував мені чарівну посмішку, як тираж доскочив до 110000, але доларів у кишеню не засовував – мусив я вдовольнитися пісним гонораром, котрого вистачало хіба що на борщ. Дещо вагоміше спробували «віддячити» мені за статтю керівники Антидифамаційної ліги України – кандидат політичних наук Найман і професор Мірський – написали скаргу єпископу Тернопільсько-Зборівської єпархії. Судити про зміст цієї епістоли не маю можливості, бо мені на очі її ніхто не показав. Але цілком уявляю фабулу і навіть стиль, переглядаючи статті заступника голови єврейської Ліги Наймана у газетах. Та залишимо кандидата політичних наук на пізніше, а торкнемося відповіді єпископа, яку той охоче надіслав пройдисвіту Найману. Це є цікавий за своїм духом і буквою людський цікавий і церковний документ …без дати.
За браком місця та не бажаючи ятрити стражденні душі віруючих перед імовірними випробуваннями для УГКЦ, не цитую документ повністю, а скажу просто: «Християнський провідник, повіривши легковажно двом юдеям, здав комітет захисту УГКЦ з кістками». Злякався єпископ – можливо, але тут, гадаю, більше збіг інтересів. Чого вартують ось такі сентенції з відповіді «п.О.Я.Найману»: «…вже понад три роки немає абсолютно ніяких відносин співпраці з вищезгаданим Комітетом і особливо з його лідером п.Демидасем». Ну не треба було того «особливо», бо з нього роги стирчать. Або ще: «…як офіційний представницький комітет УГКЦ відповідно не визнаємо і не підтримуємо жодної позиції Комітету». Нащо те «жодної»? Підіть-но спитайте нинішнього митрополита Василія (Семенюка), який має великі заслуги у поверненні Зарваниці, а Марійський центр – то пам’ятник його рукам і голові за життя, де були представники Комітету у ті часи? Без сумніву, що Комітет, котрий збирав тисячі і тисячі людей, на душах яких грілись і священики, і політики, не слід забувати а вшановувати гідною пам’яттю. Інша справа з… лідером п.Демидасем, хоча і його як мирянина, котрий щось намагався зробити для Церкви, також недоцільно повністю викреслювати. Але Бог з ним, хай слава мирська йде на суд майбутнього. Потерся я трохи біля священиків і зрозумів, що всі не без гріха. З’ясовувати  стосунки не будемо, бо диявол наступає, а з ним – всевладна і спокуслива сила грошей. В часи розвою, а згодом випробувань Комітету я спостерігав легко крокуючу комерціалізацію церковного буття, а згодом і  перетворення Церкви у бізнес-структуру. Віра Христова, мораль і принципи втрачали традиційні позиції. Пробував легко звернути на це увагу в тиші кабінету, але мені твердили, що «Бога в душі не маю». І тоді я надрукував та розповсюдив кілька публічних заяв до священиків і віруючих Тернопільщини.
А що ж «кандидат політичних наук» Найман? Найперше, він опублікував статтю «Совковий шовінізм» під рубрикою «Жівой уголок антісєміта», у якій використовує набір з обойми звинувачень для будь-кого, хто лише торкнувся єврейської теми. Насамперед згадував, як «ми с руховцами простестовали» – де ті рухівці сьогодні?, приплітає для чогось Ліну Костенко, яка висловилась про «невиносимоє для слуха слово «жид» – цікаво як вона тепер називає колишніх «кумирів»? плює у харківське «Джерельце» і, нарешті, озвучує гіперболізовану кількість погромів та вбитих, авторство яких за Союзом Архангела Михаїла та ідеологом-чорносотенцем Шульгіним. Одначе переадресовує відповідальність українцям. Якби Найман докопувався до істини, то зробив би єдино правильний висновок: всі учасники збройної боротьби в Україні брали участь у єврейських погромах: війська Денікіна, Червона армія – особливо війська Будьонного, польські війська. Не щадили євреїв і вояки УНР, якщо оточили за стріляючим кулеметом. Але звинувачення у минулому, як тепер наклепник Найман, скидали на українську сторону, хоч ми ні держави міцної, ні потуги стальної, ні інтересу у розбраті не мали. Але «кандидат політичних наук» таки звинувачує мене у двох гріхах: за те, що «готов причислить євреям 170 дєпутатов Вєрховной Ради» і за підозру в «намєрєніі основать в Украінє новую «землю обєтованную». Тепер їх у ВР значно більше, і про подібні «намєрєнія» сіоністи базікають на кожному кроці. Згодом Найман якогось лиха поперся та телепередачу  «Українсько-єврейські стосунки» і хотів там зіграти роль мудрого. Поважні євреї, а їх було багато, накинулись на заступника голови Антидифамаційної ліги з погрозами і … кулаками, звинувачували його у співпраці з КДБ, розпалюванні антисемітизму серед євреїв, бігали за Найманом по студії і намагались натовкти йому пику. Так що наклепник і пройдисвіт мусив ганебно драпати з телепередачі. А тепер дамо слово кільком благородним євреям: єврейський історик Соломон Лур’є пише: “Я, безумовно, примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї – спалахує антисемітизм, – роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу». Єврейський вчений і письменник Бернар Лазар каже: «…загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися». Єврейський вчений Леонід Шульман: «Мушу з болем визнати, що у створенні негативного іміджу України беруть найактивнішу участь євреї. Відомий київський борець проти антисемітизму Найман друкує статті  в американській пресі. Найманові закортіло донести думку про «розвій антисемітизму» в Україні саме до американців? Єдина мета публікації – створення негативного іміджу України. Навіщо це знадобилося євреєві?» Значить, спеціальний то єврей! Володимир (Зеєв) Жаботинський: «Я пишаюся легіоном, пишаюся роллю, яку я відіграв під час оборони Єрусалиму. Але ще більше я пишаюся угодою з Петлюрою, дарма що з неї нічого не вийшло; і коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це людина, яка уклала угоду з Петлюрою». І ще раз єврейський вчений Леонід Шульман: «Учасники боротьби проти українського націоналізму, нині відставники, чекісти та військові (а скільки між ними євреїв?), яким Україна й досі платить високі пенсії, – вороги української нації і справжні злочинці. Ці євреї не приховують зневаги, презирства, а іноді й відвертої ненависті до України та всього українського: культури, мови, традицій, історії, народних звичаїв,  ментальності та всього іншого, за винятком хіба що української їжі».
 
Ярослав ДЕМИДАСЬ