Тема, звичайно, бездонна і, згоден, звучить дурнувато: «українізація України». Але тут уже нічого не вдієш: які реалії, таке й звучання. Чи не кожен текст на цю тему викликає дискусії, узагальнення яких дає змогу розгледіти три основні позиції.
Першу я розумію і приймаю. Другу розумію і не приймаю. Натомість третю хотів би прийняти, але щось не можу зрозуміти. Єдине, що об’єднує виразників усіх трьох позицій, це усвідомлення ненормальності мовної ситуації в Україні, а саме – величезної прірви між, так би мовити, де-юре і де-факто. Ясна річ, така ж прірва існує у нас і в усьому іншому: від медицини й освіти до правоохоронних органів і Збройних сил. Тільки сьогодні – не про них.
Де-юре в Україні є одна державна мова – українська. Де-факто приблизно половина населення України послуговується російською. У такій ситуації (як і в кожній іншій, де закон і реальність ніяк між собою не пов’язані) ми просто приречені на постійні конфлікти, і єдиним вирішенням цієї проблеми могло б стати подолання згаданої прірви. Такими чи сякими методами, але мусимо досягти того, щоби наші де-юре і де-факто нарешті збіглися чи бодай максимально наблизилися одне до одного.
Що це треба зробити, погоджуються ті, хто справді хотів би покласти край мовним конфліктам. Але як? Тут починаються принципові розбіжності. Першу позицію можна сформулювати так: оскільки юридично українська мова є єдиною державною, то держава повинна забезпечити їй фактичне існування в цьому статусі. Це саме та позиція, якої дотримуюсь і я, а чому – поясню трохи згодом.
Друга позиція – протилежна: оскільки фактично в Україні існує двомовність, то держава повинна змінити не реальність, а законодавство, і юридично закріпити за російською статус другої державної. Я цю позицію розумію, але не приймаю. Звісно, російська мова не гірша за будь-яку іншу і ні в чому не винна, але так історично склалося, що вона століттями є зброєю в руках ворога, який прагне знищення України. Зрештою, самі собою танки і гармати теж ні в чому не винні, однак… Крім того, я не прихильник узаконення всього, що фактично існує. У нас, наприклад, фактично існує тотальна корупція, але це не означає, що її треба узаконити.
Третя позиція… Тут використаю слово «наївність». Йдеться про так звану «лагідну українізацію». Себто про те, що не треба вплутувати в це питання державу, не треба нікого ні до чого змушувати, а навпаки, усміхатися на кожному кроці, доброзичливо розмовляти українською з офіціантами і продавчинями, чиновниками і провідницями, їздити з концертами і літвечорами на спраглий українського слова схід – і все, двадцять мільйонів російськомовних співвітчизників, защебечуть українською.
Чому ця позиція є страшенно наївною? Тому, що в її основі лежить переконання, ніби люди в масі своїй – хороші і вивчають мови, керуючись власними симпатіями. До речі, так само наївним (про моральний бік справи взагалі мовчу) є переконання, ніби люди в масі своїй – погані, а тому їх треба за кожне російське слово бити по пиці, і тоді вони вивчать українську зі страху. Що ж, можливо, якийсь відсоток так і вчинить. Біда, однак, у тім, що все це – крапля в морі. Бо люди – саме в масі своїй – не хороші й не погані.
Як і для всіх живих істот, для людей найважливішим є задоволення базових потреб. Тільки, на відміну від решти живих істот, люди задля задоволення цих потреб мусять заробляти гроші. Візьмімо для прикладу дівчину, скажімо, з Херсона. Коли вона там жила і працювала, їй цілком вистачало російської мови. Тепер вона живе і працює в Кракові, де дуже швидко вивчила польську. Українською вона дотепер не розмовляє. Ця дівчина – не хороша і не погана, просто ні в Херсоні, ні в Кракові українська їй не потрібна. А польська стала потрібною, хоча жоден агітатор їй із лагідною усмішкою віршів Міцкевича не читав.
Так само в селі, яке я вважаю своєю малою батьківщиною, чи не половина жінок сьогодні знає італійську. І не через захоплення моїх землячок романами Умберто Еко чи аріями у виконанні Лучано Паваротті. І мої численні приятелі-лікарі вивчили німецьку не тому, що вирішили насолодитися «Фаустом» в оригіналі. Захотіли знайти роботу в Німеччині – мусили вивчити німецьку і скласти відповідні іспити. Ось і весь секрет успіху.
І саме тому я вважаю, що «лагідна» (як і «жорстка») українізація – це повна утопія. Досить уже цих намагань сподобатися комусь чи когось залякати, досить уже цього волонтерства в галузях, якими має займатися держава. А все, чого я чекаю від держави, це чітко сформульованого закону, що в приватному житті кожен має недоторкане право користуватися якою завгодно мовою, але офіційне працевлаштування на всій території України неможливе без знання української. Хто захоче працевлаштуватися тут, той вивчить українську. Хто не захоче, той вивчить польську, італійську чи німецьку. Або підшукає якусь російськомовну країну. Свобода вибору – без жодних благань і погроз, без похвальних грамот і репресій. Як у Європі.
Олександр БОЙЧЕНКО
Leave a Reply