Високопрофесійного і талановитого кременецького художника Богдана Івановича Романюка часто можна побачити із  етюдником у самому центрі міста, де, до речі, він і проживає, на його околицях, на вершинах пагорбів. У нього під рукою завжди є все необхідне для митця – пензлі, фарби, полотно... Далі народжуються прекрасні картини – історія, архітектура Кременця і люди в ньому, мальовничі пейзажі...

Давні українські традиції відроджує тернополянка Оксана Мартинюк. Жінка виготовляє народні ляльки – мотанки. З діда-прадіда такі іграшки охороняли родину від біди, наврочень, оберігали дім і дітей, були улюбленими забавками малечі.

Натхнення творити мотанки з'явилося в Оксани спонтанно три місяці тому, коли їй до рук потрапив журнал із фотографіями подібних красунь. Прочитавши про символіку та техніку виконання – взялася за роботу. У хід пішли різноманітні тканини, стрічки, мереживо, нитки… Клаптик до клаптика, завершальний моток – і лялька готова.

У Тернопільській бібліотеці №4 для дорослих відбулися творчі зустрічі з автором жіночих романів Оксаною Скрипкою і прекрасним тернопільським поетом Олегом Германом. Вони презентували свої книги студентам місцевого кооперативного торгово-економічного коледжу.

«Поезії Володимира Дячуна йдуть радше від голови, ніж від серця», – зауважив під час зборів письменників Тернопільщини, з оглядом книжок 2011-2012 років,  відомий літературознавець Петро Сорока.

І хоч це було не критичне зауваження, а майже похвала, поет із цим не погодився. Відверто кажучи, доля правди в оцінці Петра Сороки поетичного доробку Володимира Дячуна була. Бо ж його манеру письма не сплутаєш з будь-яким віршотворцем нашого краю. Він і верлібрить, і пише без розділових знаків, бува, вживає і несподівані  метафори, котрі таки  справді йдуть від голови. Зрештою, за його плечима Львівський політехнічний інститут, і ця освіта також наклала свій відбиток на спосіб письма, бодай неусвідомлено. Щоби не бути голослівним, відсилаю зацікавленого читача погортати поетичні книжки Володимира Дячуна “Коагула” (1995), “Тернозба” (2000), “Маскарон” (2003) та ін. Але тепер мова йтиме про збірку “Кирило Стефанія: Сузір’я двох сонць”, видану 2012 року у Тернополі.

Весна, як відомо, пора плідної праці і завзяття. Люди з особливим ентузіазмом беруться за справи, починають трудитися. Студентів хоча й називають «безтурботним народом», але вони теж вміють працювати не покладаючи рук. Про це свідчать результати конкурсу «Студент року—2012», який недавно провели в Заліщицькому аграрному коледжі ім. Є.Храпливого.

«Іноді мені здається, що я живу в російському серіалі: похмурі будинки, занедбані вулиці. Приїжджаю до Львова – чудова архітектура, багато галерей. Там відчуваю, що моє життя особливе, що я персонаж зовсім іншого фільму. Хочеться, щоб такі ж світлі емоції переповнювали і в рідному Тернополі», – розповідає  художниця Олеся Гудима.

8 травня минуло три роки відтоді, як трагічно загинув відомий телеведучий, наш земляк Ігор Пелих

На блакитні екрани Ігор Пелих потрапив випадково у середині 90-х, коли його запросили працювати у тернопільській телерадіокомпанії «ТАКТ». Згодом спробував сили і на держтелебаченні, звідки його звільнили «за профнепридатність» із записом у трудовій книжці. А далі після роботи на «Радіо Тернопіль» Ігор перебрався у Київ.

Минуло не так багато часу, як я переступила поріг Козівської державної української гімназії ім. В.Герети. Та з перших днів навчання у стінах цього закладу зрозуміла, це моя школа…