«Кожен із синів мав би платити мені більше тисячі гривень»

Zemanta Related Posts ThumbnailЛюбов за гроші не купиш, а догляд – можна.

До редакційного кабінету зайшов чоловік на милицях, якому далеко за вісімдесят. Інвалід першої групи, самотній при трьох живих синах. Він шукає собі притулку – останнього земного пристановища, хоча має хату, городи, паї. Не хоче доживати віку у рідних стінах. Розпитую про синів – імена він пам’ятає, а от скільки їм років, їхні адреси, записано на папірці. Двоє у Тернополі, один – у тому ж селі, що батько.

Півтора року тому померла дружина, відтоді він сам. Сини доглядали матір, а його – ні. Чому так повелося у їхній родині? Відвідувач у всьому звинувачує синів. Каже, що потерпає від крадіжок – усі тайники розсекречено, навіть тумбочка з подвійним дном. Не лише сини, а й односельчани, навіть господарі чиновницьких кабінетів, до яких він звертається зі своїми проблемами, можуть непомітно його обікрасти – витягнути з кишені пенсійні гроші. Під час тих слів я завмираю у своєму кріслі, не роблю зайвих рухів – не дай Боже, підпаду під таку саму підозру відвідувача…

Чим далі розмова, тим більше розумію, що не телефонуватиму до синів чи сільської ради. Немає сенсу. Стіна нерозуміння міцно вибудувана, і мирного врегулювання не досягти. Чоловік наполегливо вимагає любові і турботи, бо він – учасник війни, інвалід. Не сказав: «Бо я – батько, ростив синів у любові».

Г.Сковорода колись написав: любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. Цей життєвий алгоритм непорушний. За роки журналістської праці неодноразово доводилося слухати про невдячних дітей. Іноді різало вухо трохи споживацьке ставлення, наприклад, наймолодшого залишили біля себе, щоб мати догляд на старість, а він не послухав – пішов у зяті. Завжди хочеться заперечити: загалом діти народжуються не для того, але так природою влаштовано, що престарілих батьків опікують, бо, знову-таки, любов виникає з любові, а не з обов’язку.

Відвідувач знає свої права, серед них і конституційні – обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків, закріплений 51-ю статтею  Конституції України. Є аналогічні норми у Сімейному кодексі. За допомогою адвоката, наданого у рамках безоплатної вторинної правової допомоги, чоловік звернувся до Збаразького райсуду, аби домогтися від синів аліментів і коштів на додаткові витрати. Судового рішення ще нема.

Каже, що гроші йому вкрай необхідні, бо мріє знайти притулок у стінах Петриківського геріатричного пансіонату, а туди при живих дітях безкоштовно не беруть. Плата – чотири з половиною тисячі гривень на місяць. «А де я візьму таких грошей? Моя пенсія – тисяча чотириста гривень», – зітхає чоловік і вголос роздумує: «Кожен із синів мав би мені платити більше тисячі».

Справді, непідйомна сума для більшості пенсіонерів, щоб потрапити на повне утримання. Згодом я розпитала директора Петриківського геріатричного пансіонату Степана Глушка про умови прийому в очолюваний ним заклад. Степан Васильович підтвердив: ті, хто має дітей, мають платити. Три з половиною тисячі гривень – якщо людина може сама себе обслуговувати, і чотири з половиною – якщо потребує стороннього догляду. Мешканців пансіонату директор називає підопічними. Я дивуюся: чому так дорого, а надто зважаючи на рівень зарплат у нашій області?

«Ні, це зовсім недорого. Лише три памперси на день вартують 30 гривень. А електрика, вода, опалення, чотириразове харчування, лікування, оплата праці персоналу… Якщо ретельно порахувати, утримання обходиться ще дорожче. А загалом наш заклад, передусім, призначений для одиноких престарілих, яких утримують за державний кошт. При цьому більшу половину пенсії підопічного забирають на рахунок пансіонату, а 25 відсотків залишається на руках пенсіонера. З тих, які на платних умовах, пенсію не стягують. Як правило, у пансіонаті, розрахованому на 185 місць, є 25-35 підопічних на платній основі», – пояснив директор. А ще побідкався, що дедалі частіше до них потрапляють дуже хворі люди.

Хто вони? Переважно батьки заробітчан. Дехто, дізнавшись про ціну, відразу відмовляється, мовляв, за такі гроші можна найняти дві няньки і тримати матір чи батька вдома. Інші наважуються, бо контролювати на відстані найнятих нянь важко, а у пансіонаті престарілий буде під загальним наглядом і його точно годуватимуть, доглядатимуть. Не так добре, як це ми бачимо в американських фільмах, але за наших умов прийнятно. А знайти надійну няню-доглядальницю – теж непроста справа. Знаю випадок: як тільки діти долетіли до Іспанії, няня так напилася, що відразу заснула мертвецьким сном. Паралізована бабуся, котру вона мала доглядати, лише безпомічно кликала на допомогу. Слава Богу, що навідалися сусіди. Вони ще мали багато клопоту: розшукати родичів няні-пиячки, щоб ті «транспортували» її з хати.

Казенні стіни на старості літ – не найкраще місце. Проте нині таке життя, що молоді можуть знайти кращу долю хіба за нашими кордонами. Якщо виїжджають нелегально, то навіть похорони батьків відбуваються без них, присутність лише по скайпу. Загалом тепер багато чого по скайпу – сльози, радість, сімейні чвари, кохання, виховання. Й варто очікувати, що платні пансіонати для престарілих матимуть попит і надалі.

 

Ольга КУШНЕРИК

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*