Минулої неділі українці знову гортали сумні сторінки власної історії та вкотре покладали вінки і квіти до могил та монументів тим, хто віддав за Україну і її волю найдорожче – життя. Цього разу ми незлим тихим словом згадували про Героїв Крут. З цієї нагоди у містах та містечках відбулися урочини, інші велелюдні заходи.
Однак навіть у столиці, звідки у 1918-му для кількох сотень студентів почався шлях у безсмертя, їх сучасні ровесники цинічно та брутально висловили неповагу до всенародної пам’яті, продемонстрували власну нікчемність та нездатність адекватно сприймати історичну правду такою, якою вона є. І справа навіть не у вульгарному нігілізмі молодиків–п’ятиколонників, які 29 січня за перешкоджання мирній ході націонал- патріотів потрапили у міліцейські відділки, а, передусім, у глибокій світоглядній прірві, яка пролягла між різними за ідейними переконаннями верствами населення України. До речі, саме населення України, а не української нації, яка, схоже, так і не відбулася ні у буремному минулому столітті, ні у перших роках третього тисячоліття. Адже хто б і що з цього приводу не казав, а явні розбіжності у суспільних пріоритетах серед представників одного і того ж народу, на жаль, ще й досі залишають нашу країну у числі аутсайдерів міжнародних інтеграційних процесів.
Через різне трактування спільної історичної спадщини, через вроджену затятість і набуту заздрісність до ближнього, зрештою, через патологічне прагнення потримати булаву бодай перед стратою ми так і залишаємося обділеними долею та інтелектом – таким собі затурканим селом без сільради у центрі цивілізованої Європи. Бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні – причмелені державотворенням високопосадовців, придушені мертвою хваткою олігархів, знекровлені та знесилені суперечками про другорядне, нездатні ставити та вирішувати першочергові завдання. Звично ходимо на роботу, але виконуємо свої обов’язки рівно на стільки, за скільки платять. Навчені завжди вибирати з двох бід меншу, хоча неодноразово переконалися, що саме вона в результаті найбільше прогресує. Нарікаємо на вождів та вождиків вже наступного дня після того, як їх обрали. І так раз у раз, рік за роком.
То, може, вистачить посипати свої голови попелом егоїстичних протиріч та принаймні спробувати стати під один стяг, вийти на вулицю з одним гаслом, спитати з влади одним голосом. Може, пора зрозуміти просту, але незаперечну істину: дуля у власній кишені ще нікого не зробила ні вільним, ні багатим, ні щирим для друзів та грізним для ворогів. Натомість людьми, у яких одна рука постійно у кишені, а інша зайнята випрошуванням милостині від держави, роботодавця, чиновника, чергового кандидата на виборчому окрузі, завжди легше управляти – щоб автоматично отримати статус благодійника, треба лиш пообіцяти пільгу, на кілька гривень підвищити зарплату чи пенсію, залатати яму на дорозі, поміняти старі вікна у сільському клубі. Після цього знову можна сміливо братися за вирішення власних бізнесових справ, продукувати дискримінаційні закони, дерибанити майно і землі, здавати національні інтереси та теревенити про європейські перспективи напіврозореної країни.
Уже нині соціальний зріз населення України викликає справедливе занепокоєння експертів та економістів. Адже за їхніми підрахунками у нас на одного заможного припадає 40 бідняків, які змушені відмовляти собі у найнеобхіднішому. Ще більших обертів набрала тенденція до подальшого зубожіння народу після цьогорічних змін до податкового законодавства. Якщо торік в Україні, за офіційними даними, працювало приблизно три мільйони підприємців-«спрощенців», то цьогоріч їх залишилося лише 700 тисяч. Решта або пішли в «тінь», або припинили бізнес. Серед основних причин такого критичного стану справ фахівці називають не лише недосконалість та подекуди недолугість кодексних норм і правил, а й зрослий апетит корупціонерів у податкових та інших контролюючих органах.
Виникає справедливе запитання: на які ж джерела наповнення державної казни може розраховувати Кабмін, який власноруч планомірно знищує дрібний та середній бізнес, а олігархам дає зелене світло для непомірного збагачення? Правильно, лише на зовнішні запозичення. А оскільки МВФ продовжує наполягати на необхідності підвищення для українців цін на енергоносії та комунальні послуги, що перед парламентськими виборами робити категорично протипоказано, вітчизняна влада гарячково шукає інших позичальників. Наприклад, уже дехто з урядовців випадково згадав про Індію. А, можливо, й не випадково. Адже країна, яка свого часу пережила фізичне знищення національних лідерів, не спитає українських можновладців ні про політичні переслідування опозиціонерів, ні про стан здоров’я Тимошенко, Луценка, Іващенка. Індія ніколи не голосуватиме у ПАРЄ за можливість застосування санкцій до України з тієї простої причини, що вона географічно розташована в Азії. Так що вперед –за рупіями!
Після таких веселкових перспектив фінансового братання недорозвиненого з нерозвиненим незрозуміло лише, навіщо нашим чиновникам здався той засніжений швейцарський Давос. Хіба для того, аби знову заспівати перед впливовими європейцями стару пісню про головне, вкотре поклястися їм у вічній вірності перед тим, як зрадити, пообіцяти шанувати загальнолюдські цінності, знаючи, що на даному первісному етапі розвитку української демократії це апріорі неможливо. А ще, аби купити у тамтешній крамничці шкарпетки, як це зробив міністр палива та енергетики Юрій Бойко, одягнути на ділову зустріч годинник із 169 діамантами вартістю понад 20 тисяч доларів - саме такий витвір ювелірного мистецтва журналісти та відомі своїм снобізмом політики та бізнесмени побачили на руці секретаря РНБОУ Раїси Богатирьової.
І хоча у світському товаристві не прийнято одягати на ділові переговори коштовності, призначені для вечірніх балів, наші заражені нарцисизмом імениті співвітчизники уже давно не зважають ні на правила та критерії, за якими живе вся Європа, ні на жебрацьке існування власного народу. Іншими словами, село. Причому – без сільради.
Олег ГРУШКОВИК.
