Коли заспівали «Ще не вмерла…», то здавалося, що люди вимовляють Гімн не устами, а серцем

Патріотизм
 
     Марія Сакуляк народилася 27 квітня 1960 року в селі Пилипче Борщівського району. Закінчила Тернопільський політехнічний інститут і Одеський  інститут харчової промисловості імені Ломоносова. Працювала інженером-технологом на консервному заводі у місті Мельниця-Подільська. Ростила з чоловіком  двох дітей – сина Григорія і доньку Наталію.
Та доля склалася так, що у 2000-му жінка поїхала на заробітки до Італії. Кілька років працювала доглядальницею біля старих і хворих людей, аби дати освіту й нормальні умови життя своїм дітям. У 2005-му закінчила курси культурницьких посередників при Католицькому університеті Брешії і змінила роботу – влаштувалася до відділу допомоги емігрантам (ОНЛУСу). Паралельно працювала у ще одній організації, яка допомагає іноземним робітникам та малозабезпеченим в Італії, – кооперативі фонду священика Скалабріні.
Марія ніколи не відмовляє у допомозі людям, коли вони її потребують. Вона – добра християнка і небайдужа людина. Нерідко знаходить роботу співвітчизницям. А коли вони запитують, скільки треба заплатити за послугу, неодмінно відповідає: «Ніскільки! Підіть до церкви й помоліться за здоров’я моїх дітей!». Адже родину жінка вважає найдорожчим, що має людина у світі.
У 2002-му Марія Сакуляк та її однодумці – Євгенія Баранова, Ольга Вдовиченко, Галина Сторожинська, Ольга Маслянікова у співпраці з діячами італійської профспілки заснували українсько-італійську культурно-просвітницьку асоціацію «Надія». Допомагали співвітчизницям-заробітчанкам збирати документи на легалізацію своєї праці, захищатися від несправедливості на робочих місцях. Члени «Надії» також започаткували відзначення знаменних дат української історії та культури в Італії.
У березні 2003-го українці вперше відзначали День народження Тараса Шевченка в італійському місті Брешія. На святковому концерті звучали полум’яні слова Кобзаря та народні пісні на його вірші (ведучими свята були сестри Віра і Люба Любачків з Львівщини). Марія Сакуляк зіграла сцену з повісті Шевченка «Наймичка» і своєю щирістю змусила глядацький зал плакати – тема розлуки з дітьми надзвичайно близька серцю кожної українки. На концерті вперше прозвучали пісні українських заробітчанок. У них розповідалося про тугу за Батьківщиною, таку співзвучну з поезією Шевченка. Слова до пісень написала поетеса Марія Сакуляк, а музику – композитор з Теребовлянщини Ольга Продан (жінки творили, спілкуючись по телефону, тому що працювали без вихідних і часу для зустрічей не мали). Коли після завершення свята присутні встали і в один голос заспівали «Ще не вмерла Україна», то здавалося, що люди вимовляють Гімн не устами, а серцем – стільки в співі було любові до рідного краю і надії на його щасливу долю…
Марія писала вірші й до заробітків. Але розлука з Батьківщиною, ностальгія за нею і за рідними ще більше розбурхали в її серці почуття, кликали жінку все частіше братися за перо.  Виливала на папір свої думки й переживання, свої надії. Писала у безсонні ночі після роботи і у вихідні на лаві у парку. Коли переслала  записник із творами додому, донька Наталя занесла рукопис до поета Євгена Зозуляка. І невдовзі світ побачила відредагована ним книга Марії Сакуляк – заробітчанки, талановитої жінки з непростою долею, щирої патріотки України («Ностальгія», Тернопіль, видавництво «Збруч», 2007 рік). Щирість поезії вразила читачів, книга розійшлася блискавично. «Ностальгію» з любов’ю зберігають у багатьох заробітчанських родинах.
Незважаючи на те, що Марія довгі роки працює на чужині, вона зуміла виростити дітей патріотами рідного краю. Син Григорій воював на сході України проти російських найманців-окупантів у складі батальйону «Тернопіль». Отримав тяжке тілесне ушкодження. Коли потребував операції, десятки молодих хлопців із Тернопільщини здали для нього кров. Допомога небайдужих людей і мамині молитви допомогли юнакові вижити…
У передмові до книги Марії Сакуляк «Ностальгія»  поет Євген Зозуляк написав: «Коли я думаю про талановитих людей мого подільського краю, два почуття заполоняють мою душу: гордість і смуток. Гордість від того, що ми, українці, являємо світові унікальних вчених, співаків, акторів, художників, якими отой світ захоплюється. А смуток… Він спричинений усвідомленням того, що наші українські таланти знайшли пристановище далеко від отчого краю, від батьківської хати, яка своїми вікнами, немов очима материнськими, дивилась услід своїм синам і дочкам, котрі, переступивши рідний поріг, уже й не поверталися до нього…
Хотілося б, щоби ця книжечка – свідчення почувань і сподівань наших співвітчизників за кордоном – потрапила до рук можновладців, котрі мусять таки дати роботу українцям в Україні, повернути з чужини матерів дітям. І щоби це було не в тривожних дитячих снах, а наяву».
А Марія Сакуляк мріє про той час, коли всі українські заробітчани повернуться додому, на рідну землю. Нехай же її мрії якнайшвидше збудуться!
Неоніла ДРИГУШ (КРЕМ’ЯНЧАНКА)
 
Вірші Марії Сакуляк зі збірки «Ностальгія»:
                РУШНИК
Вишиваю я рушник у чужому краю,
Вишиваю я рушник, тихенько співаю.
Сльози ллються, як вода, серце розриває.
Ох, як тяжко на чужині, не один те знає.
Вишиваю я рушник чорними нитками,
Вишиваю я рушник дрібними сльозами.
Тут дороги всі мої, сходжені ногами,
Тут печалі всі мої і тривоги мами.
Ось візьму червону нитку, вишию узором,
Хай летить моя любов небесним простором.
Нехай знайде мою землю, мою Україну,
Нехай скаже, що до неї я всім серцем лину.
             ЗАРОБІТОК
Збирають гроші на «пляцу»,
На жінку, щоб відправити додому.
О, милий Господи, прошу,
Не дай таку біду нікому!
Стоїть, змарніла і бліда,
І нишком очі витирає,
На серці – смуток і журба,
І з болем гроші ті приймає.
Ото і все, що заробила,
Що повезе у рідний край.
Хвороба тіло вже сточила.
Вкраїно, дочку зустрічай!
І не запитуй, що там було,
Звідки прийшла така біда,
Вона щаслива, що додому
Повернеться іще жива.
Іще побачить рідні очі,
Пригорне до грудей дітей,
І хай говорить, хто що хоче, –
Їй байдуже вже до людей.
Ой, як їй боляче в цю днину, –
Везе біду в свою родину,
А як же мріяла вона,
Щоб вчилися син і дочка!
Та не судилось. Бач, яка
Зрадлива доленька лиха,
Вона шмагає, не голубить,
Карає важко тих, хто любить.
Скільки «пляців» тих по світах!
А скільки душ вже в небесах!
А скільки сліз на землю впало,
Цвіту Вкраїнського пропало…
            
            ТОБІ, ТАРАСЕ!
Стаю сьогодні на коліна,
Схиляю голову свою
Перед тобою я, Тарасе,
В далекім і чужім краю.
Із твоїм словом я зростала,
З тобою йшла я до мети,
І ти приходив сиротою
До мене у дитячі сни.
Як я любила твоє слово,
Твої поеми і вірші!
Та не могла ніяк збагнути,
Чом ти страждав так в чужині.
Чому тужив так за землею?
Чом розмовляв ти із зорею?
Долю лукавою чом звав
І гірко плакав та ридав?
Пройшли роки, чужа земля
Мене прийняла, і вже я
Вночі з зорею розмовляю,
Про рідний край її питаю.
Тепер збагнула я сама,
Що це такеє – чужина,
Долю лукавою зову,
І за Вкраїною тужу.