Казах за два роки вивчив українську мову

«Сепаратисти два дні обстрілювали наші позиції з мінометів, БТРів, танків. Використовували всю заборонену зброю. Наше терпіння лопнуло, і вчора ми таки дали гідну відсіч. Російські терористи до сьогодні мовчать, зализують рани», – розказує мені про воєнні будні доброволець із позивним «Корінь».

Він і його побратими вже декілька місяців перебувають поблизу Авдіївки. Відбивають атаки ворога, потихеньку повертають раніше втрачені позиції. Їм надзвичайно не подобається так зване перемир’я. Хлопці рвуться вперед. А їх змушують сидіти в окопах. І при тому все одно гинуть наші солдати. Український доброволець із Білорусі (позивний «Ганс»), командир першого взводу каже, що такий «пінг-понг» продовжуватиметься доти, поки ми не підемо в наступ.

– Та українській владі, з усього видно, цього не треба. Адже на війну легко списувати усі проблеми, негаразди… – з гіркотою додає він.

Окремої уваги заслуговує боєць цього батальйону «Казах». Два роки тому він переїхав з Азії в Україну, щоб воювати проти росіян, яких люто ненавидить. Російські військові вбили його родину. І нині у Казахстані йде засилля всього російського. Боротися з цим самотужки у нього бракує сил. А тому вирішив пліч-о-пліч зі сміливими та відважними  українцями  знищувати кремлівську агресивну імперію. Так склалося, що познайомився у «Фейсбук» з українською волонтеркою. Їхні погляди на життя збіглися, а душі і серця відчули спорідненість. Вони одружились. І найцікавіше в цій історії, що «Казах» за два роки вивчив українську мову. Тепер говорить із легким акцентом. А половина мешканців України, які називають себе українцями, досі спілкуються між собою мовою ворога і загарбника.

Після обіду на позицію до хлопців приїхав командир «Да Вінчі». З раннього ранку він мотався по інших підрозділах. Тепер приїхав і сюди.

-Я тут нову форму отримав від волонтерів. Роздайте хлопцям. Потрібно випробувати у бойових умовах…

Бійці одягають нову форму, повністю пристосовану до теперішніх бойових дій. Її безкоштовно шиють для всіх добровольців. У неї навіть свій бренд є – VD MILITARY називається. Ідеальний маскувальний колір робить її максимально непримітною в лісі, у траві. Спеціальний склад тканини унеможливлює потрапляння води чи іншої рідини на тіло. Тому за особисті речі, зокрема мобільний телефон, паспорт, можна не хвилюватися. А система  провітрювання дає змогу воювати і в спеку. Також є кишені для магазинів, гранат, ножів. А наколінники і москітна сітка допоможуть снайперам, розвідникам у їхній дуелі з ворогом.

Принагідно вітаю друга «Да Вінчі» з вагомою нагородою. Він тільки недавно повернувся з Кропивницького, де відбувалася церемонія присвоєння звання «Народний Герой». Йому теж вручили цю надзвичайну нагороду. Ситуацію на фронті він знає чи не найкраще, а тому саме його запитую про справи в Авдіївці.

– Ситуація важка. Наша влада на крові українських хлопців влаштовує перемир’я з російськими терористами. Ми заробляємо бали в Європі, а орки укріплюють свої позиції: підвозять людей, боєприпаси. Отримують чергову «гуманітарну» допомогу з Росії і з новою силою починають гатити по нас. Офіційні державні канали чи газети навіть половини не показують того, що тут відбувається. Тому звичайні українці вважають, що бойові дії пішли на спад. А все – навпаки.

Закінчивши розмову з командиром добровольців, залишаю їх розташування. Як тільки від’їхав від них за кілометр, позаду почув і побачив вибухи. Все, бойовики вкотре зірвали так зване перемир’я. Бойові дії продовжуються. У цей момент подумалося, що дві хвилини їзди на автомобілі врятували мене і побратима від прямого влучення… Неприємна перспектива.

У Мар’їнці спокійніше. Іду центральними вулицями і непокоїть одна думка. Через блокпост у Курахово нам вдалося проїхати безперешкодно. Водій автомобіля, на якому ми пересуваємося, каже, що це, з одного боку, непогано. Бюрократія ще нікому добра не приносила. Але в умовах війни у місто можуть проїхати і люди з нечистими помислами. Як і з міста. Безперешкодно вивозь зброю, патрони, і тобі нічого не буде. Про випадок на посту змушують забути зруйновані будинки. Від них до позицій наших солдатів близько двох кілометрів. Про що думають російські виродки, коли розпочинають стрільбу по житлових кварталах? Чим маленька мар’їнська дитина чи старенька бабуся можуть їм загрожувати? На одній із вулиць зустрів жінку похилого віку, розговорилися. З’ясувалося, що вона переселенка з Донецька. Переїхала сюди, коли її зруйнований дім пограбували чеченській найманці. Живе тут з онуком. Він працює будівельником. Плюс її пенсія, а тому на життя вистачає. На запитання, чи не хоче повернутись у Донецьк, відповіла: «Я була вже під тією владою. Нічого там доброго немає. А життя за України пам’ятаю з добром. Тому житиму в Україні. Це – моя країна».

З Мар’їнки дорога привела в Красногорівку. В лікарні, яку обстріляли кремлівські найманці, видовище жахливе. Половину даху немає, один із кутів будівлі геть розбомблений, вікна вибиті. Навколо – тонни бетону і потрощеної цегли. Біля лікарні – величезна яма від снаряду 152 калібру. Це просто диво від Бога, що люди залишилися живі. Як і в Мар’їнці, зона обстрілу – мирні квартали, які розташовані далеко від українських позицій. Зайшов у місцевий магазин, щоб купити чаю. Розговорилися з власницею. Їй дуже сподобалось, як розмовляю українською. Трудиться разом із дочкою. Найманих працівників не бере, бо не вистачить грошей на зарплату. Приміщення орендують. Ціни на продукти намагаються не піднімати, бо люди в Красногорівці бідні, платоспроможність низька. Краще менше заробити, але щоб земляки не голодували. От якби всі торговці мислили так само. А то обдирають людей як липку. І це не війна їх робить добрішими. Просто треба мати совість. Як у цієї жінки.

– Як ви думаєте, чому російські терористи обстрілюють мирних жителів? – запитую власницю магазину і бачу, що це запитання їй не подобається.

– А хто їх знає… Але так уже все набридло. Швидше б ця стрілянина закінчилася…

Побажали їй миру і їдемо до 21-річної Тані. Після смерті матері вона залишилась єдиною годувальницею своїх сестричок: Лізі – 13 років, Аліні – півтора. Ще й старенька бабуся потребує догляду. Діткам не вистачає харчів, одягу, іграшок. А ще родині необхідне вугілля, дрова. Інакше їсти не приготуєш. Саме завдяки українським волонтерам і співчутливим сусідам ця сім’я поки що виживає.

– Коли починають стріляти, найменшенька кричить, простягає до мене ручки, намагається скотитися з ліжка, аби сховатися. Інколи годинами не можемо її заспокоїти. А Ліза вже розуміє, що маму не повернеш. Хоча теж плаче… – розказує Таня.

Уздовж дороги, що веде в Карлівку, краєвиди жахливі. Багатоповерхівки вщент розтрощені. Як наслідок – сотні непридатних для життя квартир. Будинки приватного типу також у плачевному стані. На деяких вікна і двері забиті дошками. Більшість із них є притулком для собак. Вже виходячи з міста, на околиці побачив хлопчика років семи. Він помахав мені однією рукою, а іншою, тримаючи іграшковий пістолет, показав у бік Донецька і вигукнув: «Пух! Пух! Пух!» Навіть дитина розуміє, звідки вся біда. А більшість українців так і залишаються з темною свідомістю.

Михайло УХМАН

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*