Йому болить Україна

Проголошення на Тернопільщині Року Івана Марчука – не просто шанобливий жест, аби ще раз підкреслити велич постаті визнаного в світі художника. 80-річний ювілей митця – слушна нагода, щоб його творчість більше пізнали на малій батьківщині. Бо, до нашого сорому, не так багато й знаємо, мало кому випадало бачити його картини (а їх – майже 5 тисяч!). Щоправда, чули, що він –  єдиний українець у списку ста геніїв сучасності, складеному британцями, а в Італії його ім’я – серед достойників Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. А ще – засновник особливого творчого стилю, який нарік «пльонтанізмом».
 
Виставка Івана Марчука «Генотип вольності», що днями відкрилася у картинній галереї в Тернополі, частково заповнила величезну «білу пляму», яка дотепер приховує його творчий доробок від очей, скажемо так, ширшої  аудиторії. Нехай і небагато картин (лише 64) в оригіналі постали перед нашим зором, однак усі створені митцем, котрий якось запевнив: «Я міг би розмалювати небо і не повторитися».
Щоб це довести, йому знадобилися десятки літ «каторжної праці біля мольберта». В тому числі й на чужині – в Австралії, Канаді, Сполучених  Штатах Америки. І таки заслужив визнання. Коли 2001 року повернувся додому, йому навіть було обіцяно персональний… музей! І слово майже не розійшлося з ділом – через три роки у фундамент майбутньої споруди на Андріївському узвозі столиці Віктор Ющенко заклав першу цеглину. Єдину, на жаль.
У січні 2012-го  в  київській галереї “Мистецька збірка” відкрилась виставка, приурочена 75-річчю художника. Правда, в експозиції – лише півсотні полотен. Але знову щедрі обіцянки… Зокрема, тодішній міністр культури, скрипаль Михайло Кулиняк, даруючи ювілярові  букет троянд, зіграв чергову бюрократичну увертюру. Мовляв, не довго зосталося вам, всенародно пошанованому, в такому поважному віці тягати картини до майстерні, що на п’ятому поверсі. Подаруємо просторішу й у зручнішому місці! На тому і вмовкла струна.
Перший і поки що єдиний музей всесвітньо відомого художника, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Івана Марчука створили його земляки у рідному селі Москалівка Лановецького району.
Днями у Тернополі, вітаючи Івана Степановича зі славним 80-річним ювілеєм, місцева влада привселюдно заприсяглася, що ладна «поселити» його картини у древньому замку над Ставом. Звісно, якщо митець дасть згоду на їх постійну «прописку».
Від прямої відповіді художник утримався. Можливо, тому, що за своє життя привабливих пропозицій наслухався надто багато. Тому з неприхованим жалем мовив: «Ще жоден аристократ духу не засвітився в Україні на весь світ, хоча народжує вона талантів найбільше на квадратний метр. Але не пестить, не викохує їх».
Усе, чого досяг, каже, це завдяки власній селянській упертості. Й часто – всупереч загальноприйнятим устоям,  традиціям, які здатні хіба що «тримати у полоні». Переглянувши світлини заслуженого журналіста України Олега Снітовського, які експонувалися у картинній галереї в Тернополі як прелюдія до виставки Івана Марчука, можна дійти висновку: світовому генію сучасності, здається, наймиліше в рідному селі.
В одному з «ювілейних» інтерв’ю п’ять років тому він стомлено зізнався: «Мене не тримає держава, якої немає. Яка поки що зветься Україною, але її розпродадуть». Майже те саме  повторив із гіркотою нині: «Все, що зроблене мною, це не завдяки допомозі держави, а всупереч…»
Мовив не від злоби чи особистої образи. Наперекір усьому, Майстер таки досяг вершин світової слави. Але йому болить Україна.
Зенон МИХЛИК, журналіст
Фото Івана ПШОНЯКА