Бувають такі дні на фронті, коли душа співає, і тоді перемога здається такою близькою: терористи гинуть десятками, зриваються склади їхніх боєприпасів, а «сєпари», кинувши зброю, втікають під натиском українських воїнів.
Саме такий настрій був напередодні Дня Прапора України і залишився майже до початку вересневого перемир’я, незадовго до якого багато бійців покинули позиції, у зв’язку з ротацією, і поїхали додому. Та я ще встиг поспілкуватися з деякими хлопцями.
Боєць «Сєвер» родом із Києва, у «Правому секторі» уже давно. У мирний час працював кінологом, а також займався стрільбою зі снайперської гвинтівки. Коли приїхав на базу, думав, що стане снайпером у диверсійно-розідувальній групі. Але командир розпорядився по-іншому, і він пішов у групу, яка вела стрільбу з танкового кулемета вдосконаленої модифікації.
– Ми заїхали в Мар’їнку і почали шукати свою позицію, як це було домовлено між нашим командиром і керівництвом батальйону «Донбас», – розпочав розповідь Лев (цивільне ім’я хлопця). – Проте, на жаль, ми довго не могли її знайти, а військові нічого не хотіли підказати. Ось так, петляючи, ми виїхали на вулицю, яка прострілюється «сєпарами», і відразу ж отримали автоматну чергу. Ледве вдалося втекти. Незабаром знайшли свою позицію, проте стріляти так і не довелося. Усю ніч ми сиділи і вираховували, звідки по нас гатять бандити, а наступного дня переїхали в безпечніше місце. Я взяв снайперську гвинтівку і поповз у напрямку сепаратистів, щоб визначити позиції нічної стрільби. Дивлюсь у приціл і бачу москаля, передаю по рації старшому, він дає наказ відкрити вогонь. Убив я «сєпара» чи поранив, не можу сказати, проте більше я їх там не бачив. Оце було моє перше бойове хрещення. Так почав опановувати військову науку. Знав, що треба частіше змінювати місце розташування, бо старі позиції вже були пристріляні. А перший серйозний бій видався для нас вдалим. Боєць батальйону «Донбас» вказував нам напрямок стрільби, а ми гатили туди на повну. Це була святкова ніч: зривалися склади з боєприпасами, горів ліс та бандитські бліндажі, і від світла полум’я ми бачили, як хаотично бігають у цьому пеклі «сєпари». Навіть не уявляю, скільки їх там полягло, адже хто не загинув від осколків і куль, просто отруївся чадним газом. На жаль, тоді важко поранило і нашого друга «Сварога». Ми вилізли з окопу, взяли лопати, щоб перекопувати землю на випадок, якщо вогонь із лісу йтиме на нас, аж тут з боку терористів ударила стодвадцятидвохміліметрова гаубиця. Вже потім ми дізналися, що ці виродки били з центру Донецька. І били прицільно. Після першого пострілу мене легенько поранило, «Сварогу» розтрощило ногу, ще одному бійцю з батальйону «Донбас» теж розірвало ногу. Ми швиденько перевезли поранених на позицію, звідки їх забирають у госпіталь, і повернулися до бою. Наступного дня вдарили по ще одній позиції сепаратистів, яка залишилася не знищеною. Про точну кількість жертв не знаю, проте знову бачив, як там усе вибухало, палало. Ось так ми привітали московських найманців із нашим святом – Днем Прапора України.
Перед ротацією мені також вдалося поспілкуватися і з тернополянином Іваном Тимою («Найком»), який своєю улюбленою зброєю, кулеметом НСВ-12.7, завдав російським найманцям багато лиха.
– Коли я на початку серпня приїхав у Мар’їнку, місто було вогняним котлом, проте перша ніч минула спокійно. А вже наступного вечора відбувся нічний бій із застосуванням мінометів і кулеметів. Тільки-но я почав звикати до війни, як через два дні бойовики пішли у наступ, не ховаючись (напевне підігрівала оковита) і вигукуючи, що це – їхня земля. За таку зухвалість ми їх покарали: убитими на полі бою залишилося близько 50 осыб, а спаленими – три автомобілі. Розізлившись, сепаратисти вдарили артилерією, особливо дісталося нашому 8-му батальйону 10-ї бригади. Двох бійців поранило. Коли їх перевозили, «швидку» обстріляли, зачепило і медперсонал. Наступного дня ми дали їм відповідь, і терористи трішки притихли, проте почали працювати снайпери, поранили нашого кулеметника. Нахабу ми «зняли» за допомогою РПГ.
Теж пригадується День Прапора України, коли вночі влаштували бойовикам, як жартували, «третю світову». Гатили страшно: з усіх кулеметів, мінометів, гранатометів. Їхні позиції палали, вибухи лунали з усіх боків. Один поранений і обгорілий сепаратист, не знаючи, що з ним коїться і куди втікати, приповз до наших позицій і недалеко від окопу помер. На додачу ще й українська розвідувальна група зайшла в їхні окопи, закидала гранатами, а перед позиціями вивісила жовто-синій прапор. Над ранок сепаратисти трохи оговталися. У мій кулемет поцілила ворожа куля. Тільки-но я відійшов убік, як прилетів і ворожий снаряд. Хлопця з батальйону «Донбас» смертельно поранило, я ж дивом залишився живий. Далі був День незалежності і знову запеклі бої. Потім до ворогів на ротацію приїхали чеченці, 66-та аеромобільна бригада Російської Федерації і якась горлівська бригада. Хотіли залякати нас своїми титулами, але ми їм теж добряче всипали. Дісталось і так званому «гуманітарному конвою», який привіз їм боєприпаси.
Я думаю, що успіх нашої операції – у швидкості та мобільності. А ще – у раптовості нападу. Бандити не очікували, що приїде «Правий сектор» і разом із «Донбасом» розпочне бій. До цього на теперішніх наших позиціях стояли бригади українських Збройних сил, не буду називати які. Вони майже не воювали з сепаратистами, ось ті й звикли до безтурботності й втратили пильність.
«Я часто думаю, що буде далі і як нам перемогти у цій війні. Як на мене, потрібна жорстка дисципліна, координація зусиль усіх українських підрозділів і політична воля вищого керівництва держави охороняти свою землю і перемогти ворога», – такими були слова нашого земляка Івана Тими.
Він поїхав додому на ротацію, а я сиджу, пишу цей матеріал і констатую, що наразі триває таке-сяке перемир’я. Московські найманці за цей час укріплюють позиції, привозять людей, техніку. І скоро вони знову гатитимуть по нас, а ми офіційно на весь світ будемо кричати, що сепаратисти не дотримуються перемир’я. Сухими, заученими фразами повідомлятимемо про кількість обстрілів. І з ноткою суму в голосі – про те, що знову загинув наш боєць, якого ми пам’ятатимемо завжди. Так, ми його не забудемо, тільки всім цим речникам, генералам, керівникам держави насправді начхати на наші втрати. Адже ми – статистика, необхідна для Європи, аби переконати, які ми законослухняні, розжалобити для чергового кредиту. Звичайно, це не їхній син загинув, не їхній брат у полоні, не їхній коханий залишився без ніг… Так не можна далі жити, так не може довго тривати… Тільки кому адресувати ці слова, хто почує українських воїнів?
Михайло УХМАН
Leave a Reply