«Я – солдат України»

332Про це на початку нашої розмови сказав голова Тернопільської обласної спілки учасників АТО Володимир Малишевський. Згодом я зрозумів – це не просто гарні слова, а реальне відображення стану його душі.

Народився Володимир у Тернополі, закінчив місцеву школу №24, потім – військове училище, далі – служба у спеціальних військах. Дослужився до капітана, але через скорочення і реорганізацію покинув армію. Здобув другу вищу освіту юриста і психолога, почав займатися науковою діяльністю, адвокатською практикою. Та у важкий для країни час одним із перших попросився на схід України. В серпні 2015-го демобілізувався. А нині знову чекає на чергову мобілізацію, щоб поїхати на фронт бити російських терористів.

– Володя, що змусило вас повернутися до армійського життя?

– По-перше, я – військовий і моє покликання – захищати країну. По-друге, після революції Гідності  зрозумів, що на сході країни відбувається щось серйозне, тому вирішив іти туди. У складі першого мотопіхотного батальйону займався розвідкою, зачисткою, обороною територій. Це все було з червня по серпень 2014 року. А у вересні наш підрозділ отримав наказ відбути в так званий сектор С – Дебальцеве. Пам’ятаю, ми на БМП під’їхали до блокпоста і чекали на супровід. І ось він з’явився. Це були чорні від пилюки люди на таких самих БМП. Вони віддавали короткі накази і мали вражаюче зосереджений вигляд. Наша колона прямувала у бік Дебальцевого. Ураз ми побачили, що люди на передніх БМП залізли всередину і закрили люки. Ми зробили те ж саме. І за кілька секунд почули ревіння снарядів і стукіт осколків об броню. Кров закипіла в жилах. Передні машини почали з’їжджати з траси, аби не потрапити під прицільний вогонь терористів. Усе було в диму, пилюці, видимість відсутня. Наш кулеметник визирнув із машини, щоб подивитися, куди їхати, і за мить на мене впало його бездиханне і розірване тіло. Це – пекло, справжнє пекло. Як і перебування та вихід з Дебальцевого. Ці місяці для мене були жахом, онімінням. Оглядаючись на той час, збагнув, що ми пережили, і якими мужніми були бійці поряд зі мною – справжні патріоти, котрі не чекали на повістку з військкомату. Розуміючи, що Україна в небезпеці, не ховалися, не казали: “Це – не наша війна,  нехай воюють депутати та їхні сини”. Якщо вони так думали б, то не було б нині миру в Києві, Рівному, Одесі чи Тернополі. Не можу забути, як помирали наші хлопці. Я бачив це, на жаль, багато разів. Уявляєш, людина розуміє, що йде до Бога, а з її уст зривається: “Ще не вмерли України…” Це до сліз боляче, до сліз…

–  Я розумію… Проте хотів би почути, що сталося в Дебальцевому, чому загинуло так багато хлопців… Яка ваша думка як офіцера?

– Навколо ситуації в Дебальцевому багато брехні, фальші, зради… Ми зрозуміли, що буде битва за Дебальцеве, ще в січні. Бачили, що москалі підвозять техніку, людей, накопичують сили. А наше командування замість підготовки до бою почало робити безглузді, необдумані речі. Наприклад, керівником сектору С був генерал-майор Олександр Локота. Він – справжній воїн, не сидів у штабі, а завжди був серед бійців, на передовій. Коли розпочалися події в Дебальцевому, на його місце призначили іншого генерала, котрий був байдужим до всього і не дбав про солдатів. А перед наступом “сепарів” він раптово захворів, передавши командування якомусь полковнику. Я нікого конкретно не звинувачую, проте факти – річ уперта. У результаті – безглузда бійня, багато загиблих і втрата контролю та управління нашими батальйонами, ротами, підрозділами, що призвело до того, що не ми зараз диктуємо умови. Уявляєш, інколи бачимо, як у той чи інший напрямок прямує ворожа колона, проте зупинити її не можемо: снарядів немає, патрони закінчилися – підмогу не викличеш,  батареї в рації сіли, генератори без бензину не працюють, мобільні розряджені… Хаос і біль.

Цього могло й не бути. Коли вороги виходили зі Слов’янська, ми могли і повинні були їх знищити. Їхню колону, що розтягнулася на кілька кілометрів, потрібно було оточити, підняти авіацію, і – Україна вільна. Але комусь вигідно було, щоб усе продовжувалось.

– Володимире, умови перебування на війні поліпшилися: хлопці не голодують, одягнені, та все ж чогось, мабуть, не вистачає, бо не поспішають чоловіки служити за контрактом. Що потрібно, аби повернути престиж військовій службі?

– Я як голова Тернопільської обласної спілки ветеранів АТО бачу, що відбувається з хлопцями, які відслужили, котрі пораненими повернулися додому. Їм важко психологічно й фізично. Вони готові були віддати життя за країну, а вона повернулася до них одним місцем. Зрештою, не країна, а нинішня влада. Потрібно брати приклад із країн Західної Європи. Там солдатові, який відслужив за контрактом, держава пропонує низку пільг, сприяє у працевлаштуванні, забезпечує житлом тощо. А що отримують наші хлопці, які повернулися з гарячої точки? Біль, розчарування, нерозуміння… Служба за контрактом має бути на кшталт служби у французькому «легіоні» чи американському «командос». Служити повинні професіонали, а не будь-хто. Тоді держава має право вимагати від них віддачі. А у нас служать дилетанти. А замість забезпечення і пільг держава вивішує красиві плакати із зображеннями мужніх воїнів зі зброєю в руках…

Будь-яку справу, а особливо відродження армії, потрібно робити грунтовно, а не похапцем. Та, схоже, у нас професійно вміють лише красти і займатися окозамилюванням. А на таких засадах  національної безпеки не буде.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*