«Я лежала серед подвір’я, кликала на допомогу, а ніхто не чув…»

0007Ця історія зворушує і спонукає кожного проаналізувати своє життя, набратися страху залишитися самотнім на старості літ. А ще задуматися, до чого може призвести людська байдужість і безвідповідальність…

У лікарніній палаті лежить старенька жіночка. Її лице змучене від болю і сліз. До неї часто приходять її сини. Запитую у сусідок по палаті, що трапилося із бідолашною. Дізнаюся, що вона живе сама, якось упала, дуже вдарилася і тривалий час пролежала посеред подвір’я, кличучи на допомогу… Вирішую познайомитися зі старенькою. Її історія вразила до глибини душі.

Аделя Ступка живе у селі Іванківці Зборівського району. Доля не була прихильною до неї. Осиротіла, коли їй ледве виповнилося 4 роки. Недоїдала, змалку привчилася важко працювати, щоб вижити…

Одружилася. Народила трьох гарних синів. Та на пані Аделю знову чекало нещастя. У 34 роки – овдовіла. З тих пір жінка так і залишилася самотньою. Каже, знала, що нікому, крім неї, її діти не потрібні. Отож присвятила їм життя. Самотужки ставила їх на ноги. Дала освіту, справила весілля. Нині вона – бабуся шістьох онуків, п’ятьох правнуків, ось-ось народиться шостий. «Я – багата жінка!» – з усмішкою говорить героїня.

Тож як сталося, що «багата жінка» залишилася на старість літ одна?

«Двоє старших синів пішли у зяті. Молодший мав лишатися зі мною. Одружився, жили з жінкою в мене. Та якось приїхала мама невістки і дуже просила, щоб я їх відпустила до неї, пояснювала: «У вас троє діток, а в мене – одна. Дуже вас прошу, відпустіть». Я ще була молода, тож була впевнена, що дам собі раду. Та роки беруть своє…»

Пані Аделя дуже тішиться, коли всі діти, внуки, правнуки з’їжджаються до неї на свята, сідають за стіл, сміються, розповідають про своє життя…

Це –  на свята… А в будні жінка живе сама. Як може, порається по господарству. Якось, коли була ожеледь, бідолашна несподівано посковзнулася і впала на подвір’ї. Намагалася підвестися – не змогла, кликала на допомогу – ніхто не приходив.

«Я думала, що це – вже кінець. Зимно було так, що не відчувала пальців. Нога боліла страшенно. Я молилася, просила у Бога помочі», – на тих словах жіночка заплакала. Важко навіть уявити, що тоді відчувала бабуся…

Через тривалий час на зойки старенької відгукнувся сусід. Спробував підвести жінку, та вона не могла рухати ногами. Тоді він пішов шукати когось на підмогу. Словом, минуло чимало часу. Нарешті її принесли до хати. У бабусі від холоду все тіло оніміло. Далі ледве знайшли чоловіка, котрий завіз пані Аделю до лікарні в Тернопіль. Тут на неї вже чекали сини.

«Приїхали в лікарню. У мене все болить, я плачу, стогну. Прийшов якийсь лікар і каже: «Бабцю, ніц у вас нема, їдьте додому». Сини мене вивезли з лікарні на візочку і не знають, що робити далі. Тоді молодший забрав мене до себе. Була в нього п’ять днів. Витримувала пекельні муки: ні спати, ні їсти, від болю аж в очах темніло. Тоді викликали знайомого лікаря, він працює в реанімації. Оглянувши мене, наказав негайно їхати до лікарні, сказав, бо в мене – перелом, і без медичної допомоги я не витримаю, біль мене доконає…»

У лікарні діагноз підтвердили: закритий перелом стегнової кістки. Спершу жінка вісім днів пролежала на витяжці, потім зробили операцію. Нині пані Аделя почувається набагато краще, каже, що скоро її випишуть.

«Але додому боюся їхати. Син домовився з медперсоналом лікарні, що недалеко від нашого села, щоб ще деякий час я там полежала. Ту лікарню вже кілька разів хотіли закрити, та Бог не дав. Бо що робити старим людям, до яких усім байдуже?..»

Ось так українські села занепадають. Молодь виїжджає, шукаючи кращої долі у світах. А в самотніх домівках залишаються старі люди, які не знають, чи докличуться, коли потрібна буде допомога…

Зоряна ДЕРКАЧ

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*