Я його знайшла

20150706121754Навпроти мене – моя близька знайома Ірина. Зараз їй майже 30. Вона розповідає історію, яка сталася десять років тому – коли їй було 20. Ірина знайшла свого батька, який покинув їх з матір’ю ще до її народження. Знайшла і вперше з ним зустрілася. Ірина розповідає іноді сумно, іноді весело… З її дозволу ділюся цією історією з вами.

Батька я не бачила ніколи. Мама нічого не хотіла  про нього розповідати, та й в ранньому дитинстві питань у мене не виникало: мама, бабуся, дідусь, дядько, тітка – ось моя сім’я. Діти взагалі все сприймають якось легше. Пам’ятаю, за подружкою в дитячий садок приходив тато, і я (мені було років 5) запитала у мами: «А де наш тато?» Мама сказала: «А у нас тата немає». І мені цього вистачило: ну немає тата – і все.

Перший справжній інтерес з’явився в підлітковому віці – років в 14-16. Намагалася щось розпитати у мами, але відповіді не отримала. До кого було йти? Звичайно, до бабусі. Тим більше вона, на відміну від замкнутої мами, була дуже балакучою. Ось від неї я і дізналася історію свого народження. Вона досить банальна. Мої батьки були зовсім молоді –  студенти першого курсу. Вирішили одружитися, навіть подали заяву в РАГС, купили весільну сукню, обручки. Аж раптом, як грім серед ясного неба: за місяць до весілля приходить наречений і заявляє: я передумав. Його пояснення були невиразні: а раптом дитина не його? А раптом його обманюють? А може, краще позбутися дитини, поки не пізно? А може, краще спочатку довчитися? Роботи немає, грошей немає, бажання будувати сім’ю начебто теж немає …

Словом, після довгої розмови з моєю мамою і її батьками він просто пішов – і більше ніколи не з’явився. Рішення залишити дитину було нелегким – але мама, зовсім юна на той момент дівчина, зважилася. Звичайно, довелося покинути університет і почати готуватися стати матір’ю-одиначкою.

… Коли я дізналася цю історію, у мене виникло бажання знайти батька – ні, не для того, щоб повернути його або вимагати щось, мені належне … Просто хотілося, як не банально це звучить, подивитися йому в очі. Запитати його, чому він так вчинив.

Я розуміла, що родичі не будуть в захопленні від моїх пошуків. Тому діяти потрібно було акуратно і тихо. Отримавши від балакучої бабусі деякі відомості про його колишнє місце проживання (а жив він за 200 км, в іншому місті), я почала пошук. Для початку зателефонувала за старим номером, виявилося, він давно змінився. Потім з’ясувалося, що на тій квартирі вже майже 10 років живуть інші люди – у них дивом зберігся телефон продавця, колишнього власника квартири. Вони підняли документи, назвали його ім’я – так, це він. Я зателефонувала.

…Перша наша розмова не клеїлася… Він сказав, що давно одружений, у нього діти. Запитав, що я хочу від нього. Моя відповідь була тверда: зустрітися, один раз, нічого більше. Відразу сказала йому, що руйнувати його сім’ю не збираюся, грошей мені від нього не потрібно, просто хочу побачити його.

 

… Ми зустрілися на нейтральній території, в іншому місті. Я дуже хвилювалася, навіть перед першим побаченням хвилювання було не таким сильним. Боялася, що не впізнаю. Але коли побачила – відразу зрозуміла, що це він: було таке відчуття, ніби дивлюся в дзеркало і бачу себе – такі ми схожі! Він  також був вражений цим фактом.

На вигляд – звичайний чоловік. Не п’яниця і не бомж. Прийшов в піджаку і краватці.

Для себе я вирішила, що буду звертатися до нього на «ви» і по батькові, ніяких «тато» чи «батько». Знаєте, яким було його перше питання? .. «А ну, покажи паспорт, ти дійсно Петрівна?» Взяв паспорт і почав щось підраховувати. Виявилося, вираховував місяці маминої вагітності. «І як, збігається?» – «Ну, так, за датою збігається». І розгубленість на обличчі.

Потім, мабуть, на правах батька – почав розпитувати про моє особисте життя, про дитинство, чи щасливе воно було… (Спасибі, татусю, що поцікавився – вперше за 20 років). Розпитував про маму, бабусю і дідуся, моє навчання, плани на майбутнє … Питав багато, але мало і неохоче розповідав про себе. Запросив в кафе: «А йдемо я тобі тістечко куплю». У кафе я хотіла заплатити за себе сама. Та він розщедрився: «Облиш, я заплачу». І попросив офіціантку принести не одне, а два тістечка: «Це щоб ти поїла краще…»

Наприкінці нашої зустрічі він раптом видав: «Я бачу, ти схожа, і місяці збігаються, але…». Переминається з ноги на ногу, смикає руки в кишенях. «Ну хай щастить…» Пауза… «Ти знаєш, я…це…дружині не говорив нічого…» І на винуватому обличчі написано, що він ще щось хоче сказати.

Мені стало його шкода. Я зрозуміла те, що він не наважувався сказати – хвилюється, чи не буду я йому телефонувати. «Та не хвилюйтеся: більше зв’язуватися з вами не буду, мені це не потрібно. Телефон ваш видалю. І ще:  знайте, я вам прощаю». Лепече: «Спасибі, велике спасибі, мені приємно…дуже приємно…» – і намагається швидше піти.

Все, зустріч відбулася. Чи задоволена я? Так, наскільки це можливо. Місяці очікувань та питань закінчилися. Я не чекала, що він прийме мене з розкритими обіймами. Я просто підсвідомо ображалася і злилася на нього довгі роки – а тепер пробачила і відпустила. Напевно, в цьому і був весь сенс моїх пошуків.

 

Софія БЕРЕЗНЕВА

 

 

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*