Із болгарського мандрівного записника

 

Як  Сердіка  пригостила царевичкою

Виявляється, перша назва столиці Болгарії  Софії – Сердіка. Так називалося плем’я, яке осіло у цій місцині. І було це у VII ст. до н. е. (неолітова стоянка). Згодом це – столиця римської провінції Фракії. Сердолік, сердечний, сердобольний – мої асоціації з цим словом.
“Сердіка – це мій Рим” – улюблений вислів великого імператора Костянтина (часи Римської імперії). Він навіть хотів перенести сюди столицю. Сьогодні це найбільше місто на Балканському півострові. Надзвичайно красиве і своєрідне. У чому ця своєрідність? Це важко передати словами, направду. Але тут відчувається (без будь-якого лукавства) дух часу, адже  Софії 5 тис. років!

Дух часу виявляється на кожному кроці: в архітектурі, в невеличкому непримітному камінчику, у природі (місто звідусіль оточене горами, найвища гора – Вітоша). Можна тільки здогадуватись, скільки тут “осіло” в інформаційному просторі різноманітних культурологічних пластів, іншими словами – традицій, звичаїв тощо. Адже хто тільки не володів цим містом: греки, гуни, готи, римляни, турки (турецьке іго, частина Османської імперії). Російсько-турецька війна поклала край поневоленню. На знак вдячності болгари збудували величний собор Олександра Невського. У Вікіпедії прочитаєте, що це – російським солдатам, які звільнили Болгарію від турків, але це – не так. Бо на стіні вищезгаданого храму прикріплена пам’ятна таблиця, яка розповідає зовсім інше: тисячам загиблих російських, болгарських, українських, молдавських, фінських, румунських солдатів…

Щось є особливе і невидиме у сприйнятті цієї землі (Софія). Щось таке, що різнить її від інших земель (країн). Спробую поміркувати. А вони (міркування) з’являються самі собою, особливо тоді, коли є з чим порівнювати. Візьмімо, для прикладу, Німеччину, Францію, Латвію, Польщу. Дух часу там напуцований і «прилизаний». А тут він просто є. Невидиме нашарування історичного пилу: його не побачиш – його відчуваєш. Я не суперзнавець географії. Але для мене Сердіка (Софія) – це як ота «цяточка» між двома шальками терезів.  Терези – це (образно кажучи) Схід і Захід. Приміром, у самісінькому центрі (бульвар Вітоша) доброзичлива і щира тітонька варить, пече і продає царевичку (кукурудза). Стоп! Де я вже це бачила і відчувала? Та ж в Індії! Печена царевічка (наголос на першому складі), приперчена і посолена, має неперевершений смак. Якщо в індійському південному  містечку або в італійському Неаполі довколишній світ емоційно вирує, сигналить, викрикує тощо, то у Софії час уповільнюється. Може, хтось зі мною не погоджується, але ж недарма кажуть: «Збоку видніше». А таки видніше. І яким було моє щире здивування, коли дізналась, що у цьому місті є кав’ярня, яку колись відвідувала… Леся Українка. Ну, що ж, завтра (утре – болг.) вирушаю на її пошуки…

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*