Іван МАРЧУК: «Мені б 1000 років, і я розмалюю небо, і ніде не повторюся»

 12 травня відзначив 82 день народження всесвітньовідомий художник Іван Марчук
Іван Марчук… Важко сказати, чи є на Тернопіллі більш титулована людина — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, член «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. Це – перший і єдиний випадок визнання українського художника інституцією такого рівня. У 2007 році його ім’я внесли до британського рейтингу “Сто геніїв сучасності”.
Але серед цих поважних титулів є ще один, чи не найголовніший – пуп його заритий у Москалівці Лановецького району. Там його джерело натхнення, там  основа і школа його таланту. Зрештою, стиль письма народився з батьківської хати. «Пльонтонізм», «пльонтати» – так казав Степан Марчук, заправляючи ткацький верстат. Давно то було, давно вилетів і Іванко із села в світи. Але любить навідуватися і в рідне село, і в Тернопіль. Набережна Тернопільського ставу – одне з найулюбленіших місць художника. Там і зустрілися.
– Вітаю вас, Майстре, з 82 весною! Знаючи ваші теперішні творчі успіхи, обійми світу, я тішуся за вас і бажаю перти цього плуга ще через багато циклів картин і розкрити ще хоч десяток Марчуків у своєму безмежному таланті… – з цього почалася наша розмова.
– Я вже багато ювілеїв пережив, днів народження. Вони ніколи не були для мене радісними, бо на рік дорослішав, тепер старію на рік… Не вітаю чаркування за моє здоров’я, бо це якось зі здоров’ям несумісно (сміється)… Я завжди зайнятий, працюю. Ти ж знаєш, що все життя, як каторжанин до галери, прив’язаний до мольберта…
– Але за останні два роки ви побували в дванадцяти країнах, де експонували 17 виставок. Чи не сумує мольберт без вас?
– Правду кажеш, ці два роки я мало працював, але плідно… Організація виставок – це теж витрата праці і часу. Я скучав за мольбертом. Тепер створюю новий цикл картин з колишніх етюдників. Люблю робити унікальні речі, дивувати людей неординарністю робіт. Тепер не пишу пейзажі, я ними підкорив Європу, Америку, Австралію… На кінець року замовив виставковий зал у галереї Національного художнього музею України. На світових виставках показую роботи п’ятьох Марчуків, хоч працюю в десяти іпостасях, але все показати неможливо, а діапазон творчості відчувається. Тут хочу підготувати таку виставку, яку ще ніхто не бачив. Буде однорідна модернова виставка картин з моїх етюдників «Кольорові прелюдії», стилізовані картини з єдиним Марчуком…
– У котрийсь із плідних років уже народжувався одинадцятий Марчук… Мрії виходили з берегів… А це знову нова грань.
– Була безмежність, були мрії, фантазії. Тепер інший етап творчості. Чомусь накопичилося багато негативної енергії від навколишньої безпорадності, захланності, злоби… За настроєм впору писати «Армагедон»… Не можу спокійно спостерігати, як люди в магазинах лише дивляться на полиці, не маючи змоги щось купити. Мене це болить, бо тут живу. Я реаліст, хочу, щоб українці стали самодостатніми, мали підтримку влади. А так – обіцянки від виборів до виборів.
– Яке тепер у вас відчуття, коли картини по другому колу пішли континентами, зачаровуючи глядачів у найпрестижніших виставкових залах: в Іспанії, Йорданії… В одній із центральних галерей Праги. На головній площі бельгійського міста Брюгге, в старовинній будівлі Белфорд, поруч з музеєм Сальвадора Далі ваша виставка з такою рідною назвою «Погляд у безмежність»…
– Тішуся і захоплююся сам, що мистецтво стало затребуваним. Картини – це ж мої діти. У Йорданії не могли зрозуміти зимові пейзажі. Я казав, що снігу їм трохи привіз… Дуже гарні люди. Мені цікаво спілкуватися з відвідувачами виставок. Я ж представляю різних Марчуків, вибрані картини… Дивуються, що різні стилі, ніби різні люди малювали. Дуже розкішні прийоми на рівні послів, міністрів, королівських сімей. Це представлення України, вони відчувають наш дух, красу, велич… Загальнолюдські цінності і проблеми… Європа мене бачила у Франції, Іспанії. Бельгія – відкрила.
– Цитую з новин: «Зважаючи на високий статус українського художника, два найбільш престижні та авторитетні тайські центри мистецтв залюбки погодилися надати свої виставкові зали. Відтак, експонування робіт Марчука відбувається у приміщеннях Бангкокського мистецького та культурного центру та Галереї королеви. Згадані виставкові центри перебувають під опікою уряду та королівської родини Таїланду».
– Неймовірна країна. Ще картини були в Києві, а організатори виставки приїхали, щоб зробити фільм-промоцію. Тільки на вернісажі було понад тисяча людей. А черга за автографом! Ті маленькі тайські жіночки стояли в черзі навколішки, я не знав, що робити: чи піднімати їх, взяти на руки, чи обнімати, бо ж не знаю, чи можна. Віталися, як до вищого божества, долоньки докупи і з доторком до чола. Про моє перебування в Тайланді організатори видали книжку з ілюстраціями картин, світлинами з виставки і відпочинку. Неймовірне враження, багато відгуків. З огляду преси я зрозумів, що для них це була чи не подія року…
– Треба сказати, що є ще діюча до 20 травня виставка в турецькому Ізмірі. Отож, Марчук підкорює Азію… Я не здивуюся, коли вас запросять до Індії…
– Стосовно Індії не знаю, а от Китай уже робить пропозиції.
– Ви – художник великого духу, сили волі, з молодим і досвідченим серцем… Чи помічаєте, що світ змінився, роль мистецтва  увиразнилася, чи навпаки – занепала…
– У світі цікавість до мистецтва зросла, воно розковане, багатобарвне, різнопланове. Світ прагне  відкрити для себе Україну не лише через дипломатичну службу, обмін студентами, стажування, через засоби масової інформації, літературу. Картини – це  документальні полотна не тільки зафіксованої краси, а й спонука роздивитися зблизька закладену фарбами філософію, відчути енергетику українського художника…
– Якого знає весь світ.
– Тільки Україна не завжди знає, який потенціал іміджу  закладає пензель. Україна відстала у сприйнятті мистецтва не тому, що нема художників, а тому, що люди в нас зубожіли, їм не до виставок. Національний музей стоїть мертво…
– Але ваші виставки в київському «Арсеналі» проходять на «ура».
– Та я там за останню виставку підписав тисяч десять автографів, тисячі фото зробив з відвідувачами. А всього за три тижні там побувало понад 70 тисяч прихильників мого таланту. Тішуся, що цій хвилі людей я і мої твори принесли насолоду.
– Вірю, що ми ще й у Тернополі побачимо ваші картини. Хай не в Замкових залах, які вам обіцяють уже давно під постійну виставку, але влада змінюється, обіцянки вивітрюються… Все ж у вас чудова виставка була у Збаразькому замку… Привезіть до нас «Вибране».
– Не знаю, поки що в планах нема. Виставками займатися треба, а це час, здоров’я…
– Ви вже не маєте до кого їхати в Москалівку… А щороку кілька разів там буваєте.
– Дитинство, це така країна, в яку тягне магнітом. Цього разу зустрів бабцю, якій 97 років, вона мене пам’ятає ще малим… Такі щемливі спогади. Там пустує 30 хат. Дуже болить, що мої односельці ходять частіше на поминки, а не хрестини. Уяви собі, як вимирає село, якщо там п’ятеро помирає, а одне народжується.
– У вас є ще канівське обійстя під Чернечою горою.
– Дуже люблю те місце, там дійсно багато світла і простору над Дніпром. Цвіте сад, ростуть яблуні і груші. Я місцевого розпорядника попросив на його розсуд впорядкувати територію. Може, кому з ночівлею треба побути у тому святому для України місці, то я не проти, щоб хата почула людські голоси й ожила. Я приїжджатиму лише пензлем працювати.
– Пам’ятаю вашу мрію – бажання розмалювати небо. Вона ще не здійснилася?
– Коли здійсниться, то вже буде не мрія. Ще ніхто не дав вказівку – розмалювати небо від Києва до Сінгапуру чи навколо Землі. Мені б 1000 років, і я розмалюю небо, і ніде не повторюся. А ще прошу побудувати стіну, як Китайська. Від Львова – до Києва. На заході я вчився, а в столиці малюю. І буду довго жити, поки не домалюю ту стіну (сміється)…
Ну як йому не сказати, що я його люблю, як не побажати здійснення такої мрії? Хай і нові народжуються, як і полотна, що дивують нас загадковістю, глибиною. Щоб ми душею торкалися творів живого класика українського мистецтва, глибокого лірика, мудрого філософа, невгамовного бунтаря, для якого слово “СВОБОДА” складається із великих літер. Щоб відчули душею той згусток позитивних емоцій, невичерпної енергії, якою він заряджає і співрозмовника, і глядача.
Своєю працею Іван Марчук підтвердив, що українці – нація переможців. То не жарти – творчий доробок майстра становить понад п’ять тисяч полотен. А уявіть, скільки люду почерпнуло з них позитив на понад 150 персональних виставках в Україні і за кордоном?! Так, він прославляє Україну, створює її позитивний імідж. А крила йому дала наша земля, ткані ряднини і вишивані рушники, сади, повні яблук і груш, криниця в маленькій Москалівці, яка ще є на карті України.
Людмила ОСТРОВСЬКА