Іван ГАВРИЛЮК: «Тернопільщина – нерозвіданий кінематографістами край…»

У Івана Гаврилюка – золота осінь. Актору – 70. Цікаво у ювілейний час і поговорити.

– З чого розпочався великий актор?

– Я народився 25 вересня 1948 року у селі Йосипівка, що на Львівщині. Ще хлопчаком упіймав за хвіст кіноптаха успіху: талант учня літературного класу однієї зі шкіл Львова «засвітився» в театрі імені Марії Заньковецької. За рекомендацією головрежа Федора Стригуна подався до Києва стукати у двері театрального інституту. Першим помешканням, куди з потяга потрапив, була квартира Марічки та Івана Миколайчуків. До іспитів готувався в Івана. Там потім усі й мешкали: Миколайчуки, Гаврилюки, Брондукови. Три сім’ї – в однокімнатній квартирі.

Вступивши до інституту (конкурс того року був 21 абітурієнт на місце!), зблизився з інтелігенцією столиці – Костянтином Степанковим, Іваном Драчем, Леонідом Осикою, Дмитром Павличком.

У 1970-х  потрапив до кадебістських списків опальних акторів-націоналістів. Затиснувши галичанина у лещата безробіття, чиновники сподівалися, що напівголодний 30-річний митець упокориться і таки долучить свій творчий голос до «одобрямсу».

– Талант Гаврилюка збагатив понад 80 кінострічок?

– Так, «Захар Беркут», «Кармелюк», «Гори димлять», «Данило, князь Галицький», «Вавилон-ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Багряні береги». За роль у стрічці «Ті, що йдуть за горизонт» був удостоєний, але не одержав, бо не пустили,  гран-прі міжнародного кінофестивалю у Парижі.

Україна незалежна вшанувала званням «Народний артист України». Наразі  мешкаю у Львові. Пояснюю свій переїзд тим, що Київ став мені чужим.  Прожив там років 50, і щодня відчував тиск тільки тому, що я українець! У Львові спокійніше.

— У житті стільки зайвих умовностей, штучних бар’єрів — не встигаєш перестрибувати!.. Який з них найважче долати? Що дошкуляє більше, «дістає» відчутніше — конкуренція, совість, чиновники?..

— Звісно ж, останнє. Знаєш, комуністи виве­ли, на нашу біду, нову породу людей, яка назива­ється «воно» — щось таке ніяке, безлике: не знає, чи воно українець, чи білорус, чи росіянин.  На превеликий жаль, на усіх рівнях у нашій країні ке­рує переважно породження комуністів — люди ще з минулого світу. Якщо говорити простіше — бездарні, нерозумні. Тому в усьому існують чиновницькі бар’єри.

— А бар’єри внутрішні?

— І в собі доволі часто доводиться щось ла­мати, переінакшувати, та не завжди вдається. Найперший суддя собі – я сам. Хоча про совість нині важко філософствувати. Часто зда­ється, ніби її ні в кого немає!

— Ви віруюча людина?

– Упевнений, якщо хтось дійсно вірує в Бога, то робитиме це, вибачте, і в туалеті. Хіба ж обов’­язкова публічність? Переважна більшість грається у віру. Дуже складна проб­лема.

— Ви – людина майже безкомпромісна. Реалії жор­стокого життя підштовхують чи гени?

— Таким я був завше. Це ус­кладнює життя. Під час зйомок у Болгарії у 1976 році один знайомий чоловік повіз нас до Ванги. Вона мені ради­ла ніколи нікому не мстити: «Господь тебе оберігає… Не тримай зла ні на кого. Хвилин сорок віщунка роз­повідала мені про моє життя, потім пора­дила. Я прислухаюся до цього, але  рідко.

—  Якось у приватній розмові ви досить різко обірвали дискусію стосовно фільму «Роксолана», сказавши, що ліпше його не було б. 

— Дуже шкодую, що таким  фільмом його творці закрили прекрасну тему українського кінематографа. Хорошого б режисера, дос­татньо коштів, професійніших акторів –  і ми мали б дивовижний фільм. Історична постать Роксолани-Насті Лісовської давала шанс, а бездарним фільмом його упущено.

– Держава майже переста­ла фінансувати кінематограф. Можуть українці, а держава вперто цьо­го не помічає. Та й Тернопільщина – нерозвіданий кінематографістами край. Низько кланяюсь людям, які зберегли українськість, віру, дух, свої традиції, попри те, що були пригноблені усіма владами, які тут побували.

— Давайте пригадаємо фестивальний дис­пут нас обох з російськими акторами Борисом Хмель­ницьким і Сашком Панкратовим-Чорним: мовна проблема, вбивство Ігоря Білозіра. Що було б, Іване, якби у Москві ук­раїнець «замочив» на Тверській росіяни­на, котрий співав російською?

— Та було б галасу на весь світ: катастрофа. Борис Хмельницький, Саша Панкратов, Борис То­карев переконують мене, ніби у Львові «русскому языку каюк». Дурниці: у центрі міста почуєш мос­ковську говірку.

Колись я стидався за деякі фільми. Не за свої ролі, а за посередні стрічки. На тлі ж нинішніх серіалів то були, виходить, шедеври! І мені є пропозиції, але… Зателефонували з одного телеканалу: «Ванєчка, пріходітє к нам на кастінг (вже не кінопроба, а кастинг!). Пріходітє! Будєт два режісєра, кієвскій і московській». Чим хваляться? Я так відповів, що це не можна друкувати…

Для них, нинішніх бюрократів від культури,  мистецтво – це Поплавський… А що має Україна? Гідних фільмів – одиниці: «Гніздо горлиці», «Брати. Остання сповідь», «Поводир».

Сьогодні є великий запит суспільства на порядних людей. Ті, що керують державою, крадуть і крадуть… Та коли ж вони луснуть? Щоки, бува, на плечах висять; заходили ж в уряд чи парламент стрункими…

 

– У вашій карєрі були не лише морально-психологічні, а й фізичні ризики. Пускав на свій поріг «чор­ну з косою»?

— Хіба ж вона питає дозволу? Кілька разів «здибалися». Коли знімали фільм «Легенда про княгиню Ольгу», я потрапив у смер­тельні обійми живої (не тренованої в цирку, а при­везеної з зоопарку) ведмедиці. Що могло лишитися від мене у пазурах звіра — це я зрозумів, коли все обійшлося. А обій­шлося тільки тому, що якоїсь митті зумів пере­бороти у собі страх. Це чи не найщасливіша мить у моєму житті — кадр, у якому я здолав звіра!                                                    * * *

…Розповів мені Іван Гаврилюк і про своє романтичне знайомство з Мирославою Різниченко («На випадковий букет «нарвалася» дів­чина у шубі під леопарда, з різними очима»),і про кінозйо­мки у Німеччині («Там я відчув себе людиною вищого гатунку, а не другого-третього, як у рідній Україні»), і про творчу поїздку зі своїми фільмами до Австралії. Там йому пропонували за­лишитися на пристойних умовах. А він — додо­му, в Україну…

 

Спілкувався Тарас-Андрій БАГНЮК,

член НСЖУ

м.Кременець

На фото: Актор Іван Гаврилюк і автор інтервю Тарас-Андрій Багнюк

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*