Історичний досвід поколінь – невід’ємна складова прогресу

Громадянська риторика від медіа-фестивалю духовної творчості «Волинські гостини»

Після 46-ти років членства Великобританія прагне вийти із Європейського Союзу.  Англійці  не терплять авантюр,  а тому прагнуть  підписати угоду, яка допоможе вирішити всі політичні, безпекові і економічні питання з ЄС. Через те що теперішня угода не відповідала інтересам Об’єднаного Королівства, то її не затвердив англійський парламент. Як наслідок  – премєр-міністр країни Тереза Мей подала у відствку.

Цей відсторонений конфлікт інтересів вносить сумяття у, здавалася, вже усталені переконання багатьох українців. Бо, якщо задній хід дає така індустріально розвинута держава, яка продукує якісну високотехнологічну  продукцію, то чи варто Україні впрягатися до «європейського воза»  із нашою сировинною економікою?

Проте більшість співвітчизників і тепер не бачать альтернативи євроінтеграції.  Бо вони воліють вступити хоч би куди,  лиш би там нога москаля не ступала!  Природу такої  масової відрази  обгрунтував Степан Бандера у своєму фундаментальному проекті «Перспективи української революції»:

« Не може бути справжнього союзу з таким народом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою входить у «союз» або хоче його використати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких  цілей, які шкідливі чи не бажані іншим договірним народам ».

Противники націоналізму застережуть нас  від розпалювання міжнаціональної ворожнечі, адже в Україні  проживає понад 8 мільйонів росіян.   Мовляв, через  такі збочення українці вже втрачали державність.  Ми ж зауважимо, що вище наведені міркування жодним чином не торкаються наших громадян, зокрема російськомовного населення.

Ніде правди діти, українці часто не знаходили порозуміння у найбільш критичні моменти своєї історії. Можливо тому, що успадкували від своїх пращурів упереджену обачливість і схильність до індивідуалізму,  які  зводили нанівець колективні домовленості.

Перш ніж  досягнемо порозуміння між собою нам не завадить  пізнати природу ментальності сильних націй сучасного світу, а зокрема англійської. Тут у пригоді стануть міркування доктора юридичних наук Лева Ребета, що їх він висловив  у науковому трактаті «Теорія нації» (розділ ІІ. Історія явища нації ).

Аналізуючи  історичні корені англійців науковець констатує, що процес формування англійської нації мав еволюційний характер, а його важливим чинником став міф про досконалість власних національних інституцій. Науковець називає три важливих фактори, що сприяли національній консолідації англійців. Перший – переорієнтація державних пріоритетів на Атлантичний океан наприкінці столітньої війни із французами (1339 – 1453), які не дозволили англійцям  відвоювати вихід до  Середземного моря.

 Другий фактор – створення наприкінці XVI століття англіканської церкви, яка  стала осередком англійського національного почуття, бо знайшла теологічне обгрунтування новій державній стратегії. Церква вселила англійцям віру, що вони вибраний народ, як апостол Юда, що він користується окремою Божою ласкою та опікою і т. д.  

Третій  фактор – напрацювання англійського науковця Берка у галузі теорії нації, згідно яких людина розглядається, як витвір минулого і рівночасно, як зачаток майбутнього. Минуле асоціюється із культурою, мовою, релігією, правом і державою, які є  витвором сторіч і багатьох поколінь. З цього огляду держава – це спільнота мертвих, живих і ненароджених, а одиниця і держава пов’язані між собою тими самими історичними коренями та походять від тих самих предків і тієї самої традиції.

Підсумовуючи дослідження теорії Берка Лев Ребет виводить її лаконічне формулювання: «Система взаємин, побудована на історичному досвіді поколінь, цінніша від всіх спекуляцій чистого розуму».

   Якби цей життєстверджуючий принцип свого часу поклали в основу українського державотворчого процесу, то ми б досі мали процвітаючу державу. Натомість чверть століття тривають прожектерські експерименти із шахрайською приватизацією та пролатифундистською земельною реформою, заохочується рейдерство та розвиток тіньового сектора економіки, а розростання корупції підживлюється непослідовною зовнішньою політикою та внутрішнім політичним бедламом.  Україна потерпає від  економічної, суспільно-політичної  і духовної кризи, яка зумовила ріст безробіття та зубожіння населення.

Революційний зрив не забезпечив бажаного прогресу, бо, через розрізненість громадянського  суспільства,  його очолив конгломерат спритних ділків та олігархів.  Як наслідок колективну свідомість загіпнотизували стереотипами ура-патріотизму, а суспільство занурилось в    атмосферу нетерпимості і розбрату. А ще були потурання проявам екстремізму, що створювало сприятливі передумови для  військової агресії російського імперіалізму. Усе це вказує на те, що у нас досі не сформована  провідна верства, а ще бракує лідера, здатного активізувати цей процес.

Законсервована політична система та брудні  політтехнології стоять на сторожі шкурних інтересів панівної касти олігархів та держслужбовців високого рангу. Тож цілком закономірно, що під час виборчих перегонів хвилі чорного піару виносять на політичний олімп не самобутніх ерудованих політиків, а здебільшого рвачів-кар’єристів – безпринципних та аморальних типів, які, за визначенням українського філософа Григорія Сковороди, «… готові омерзитись та служити чужим богам за ласки многі і немногі». При цьому вони нагло сподіваються, що знекровлене масовою трудовою міграцією населення провінції нездатне хочби там як впливати на перебіг подій.  Однак  результати цьогорічних президентських виборів переконливо довели, що загроза втрати державності мобілізує широкі верстви населення,    пробуджує адекватну колективну свідомість.  Якщо така солідарність стане нормою, то суспільний прогрес не забариться.

Саме на це зорієнтована громадянська освіта, як інструмент політичної самоосвіти і, як метод ідентифікації  інтелектуального ресурсу нації.   Бо лише національно свідомий інтелект   розчистить магістраль поступу від чужинецьких капканів та бутафорних дороговказів і, врешті-решт,  відкриє зелену вулицю для здорової громадської ініціативи.

     Громадянська  освіта покликана звільняти співвітчизників від кабали шаблонного мислення та стереотипних рефлексій, заохочувати тверезу оцінку резонансних подій і не піддаватися на провокації, приймати зважені, логічно вмотивовані рішення. Ось тоді ми здолаємо згубну практику фальшивої громадської думки, коли запрограмовані засоби масової інформації співають солодкі дифірамби відвертим нікчемам, а одночасно  поливають брудом  достойників, які за послужним списком прикладених зусиль заслуговують на моральну та матеріальну винагороду.

   Форма, стилістика та виражальні засоби громадянської освіти різноманітні. Але їх об’єднує  рівновіддаленість від моралізаторства, достатня аргументованість, а також одночасна націленість на розумову та емоційну сфери читача, що сприяє кращому запам’ятовуванню, спонукає до співставлення беззаперечних фактів і, як наслідок, до формування на цій основі критичного мислення.

У якості ілюстрації до висловленого пропоную увазі читачів  ліричні роздуми колишнього директора Печірнянської ЗОШ –І-ІІ ст  Лановецького району Тернопільської області Володимира Довгалюка, якого  по праву зараховують до когорти інтелектуалів національного відродження.  Свою активну громадянську позицію він засвідчив ще під час  засідань місцевого дискусійного клубу «Співрозмовник» (1990), етнографічного фестивалю  «Волинські гостини», що проходив навесні1994 року на Лановеччині та суміжних районах Тернопільської і Хмельницької областей.

 

Василь Неручок – голова ГМСК  «Тризуб»,

координатор ініціативної групи

 «Естафета поколінь» м. Ланівці

Подих сивої давнини

 

Ти так і не збагнув,

До яких народів себе записати.

                      В. Махно

 

Що не спізнаєш: анти–, анти–, анти– ,

Віки трипільські в землю перейшли.

На цій землі жили добротно анти,

Покіль до них слов’яни не прийшли.

В античних міфах: скіфи, скіфи, скіфи.

Їх в нашім світлі тьми і тьми, і тьми.

Степи стогнали. Змучились сізіфи

На ці кургани камені нести.

Йшли племена, із племені на плем’я,

Лилася кров, здобрявся чорнозем.

З чорнозему отого десь знічев’я

Проріс народ. І хто ж бо він? Почнем

З якого часу міряти Вкраїну?

З Трипілля вийшли? А куди прийдем?

Святкуєм за руїною руїну.

Такий цей край, той наш гіркий Едем.

Де вороги зникали, яко обри,

Губились в Дикі Полі полівці

І ясирами задихались орди,

Затуго затягнувши сирівці.

Світанки заступали нам тумани,

Небес Господніх бліднула краса

Й допоки сонце сходило над нами,

То виїдала очі нам роса…

 

Космічний бум,

колайдери адронні,

Міцні спільноти творять чудеса,

А  нас тримає розбрат у полоні,

І ми під сонцем, наче та роса…

 

 

Оскарження Іуди

 

                         Знаю Я, кого вибрав, щоб збулося Писання

                                                               (Івана, 16, 5)

Гірка ця чаша, знаю, не мине.

Про неї не писатимуть Мінеї.

Нащо обрав Ти, Господи, мене?

Невже тому, що я не з Галілеї?

 

Невже тому, що був я ваш скарбник,

І завжди чесно рахував пожертви?

До хижої неприязні я звик,

Та  хтось повинен піднести цю жертву!

 

Ягня само не ляже на вітар,

І світ простить, такий високомірний,

Оте лякливе зречення Петра,

Оте безвинне Хомове невір’я.

 

Осліпне Савл, прозріє вже Павлом.

Ти їм роздав священні німби мучнів.

Мене ж Ти вибрав, вчителю, за що?

Невже я був Твоїм найгіршим учнем?

 

Вони понесуть слово по серцях,

Мені ж і в сні таке вже не насниться.

Їх, як Тебе, розіпнуть по хрестах,

Мене ж  вночі повісять на осиці.

 

Візьмуть назад ті кляті срібляки,

Нехай за них купують поле крові.

Тебе не зрадив я, але продав таки,

Як і велить той звичай вікопомний.

 

З твоїх стежок, мій Боже, не зійду,

Людське огуддя перебуду потім.

Невже б і я заснув у тім саду,

Як Ти моливсь до кров’яного поту?

 

Ну що ж, звершилось… Он юрба вже йде.

Прийми ж од мене щире алілуя.

Мій Господи, я так люблю Тебе!

Тож дай хоч на прощання поцілую.

 

Володимир Довгалюк,

с. Печірна Лановецького району

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*