Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув на клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Ніхто не виходив. Припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку!» – відповів тремтливий старечий голос. Я почув шурхотіння, так ніби щось тягли по підлозі…
Після тривалого очікування, двері нарешті відчинили. Переді мною стояла низенька жінка, їй було років 90. Вбрана у картате плаття й капелюшок із вуаллю, виглядала як персонаж із фільму сорокових років.
Помешкання виглядало так, ніби тут ніхто не жив уже довгі роки. Всі меблі були накриті тканиною.
Не було ані годинників на стінах, ані посуду на столі. В кутку стояла картонна коробка, повна фотографій і скла.
«Ви не могли б віднести мою сумку до машини?» – запитала жінка. Я забрав валізу в авто, після чого повернувся, аби їй допомогти.
Вона взяла мене за руку, дякуючи за допомогу. Коли ми сіли в машину, жінка запитала: «Ми могли б поїхати через центр міста?»
«То не найкоротший шлях», – відповів я, вмикаючи лічильник.
«Я не поспішаю. Переїжджаю до госпісу».
Я глянув у дзеркало. Її очі блищали. «Вже немає нікого з сім’ї, – говорила вона лагідним голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не багато…»
Я вимкнув лічильник. «Куди ви хочете поїхати?»
Упродовж кількох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, у якому колись працювала ліфтером.
Ми проїхали місцями, де вони з чоловіком жили після весілля. Попросила мене затриматися перед меблевим магазином, який колись був бальною залою, куди вона ходила танцювати ще молодою дівчиною.
Інколи просила пригальмувати біля якогось будинку або перехрестя, і сиділа, вдивляючись у темряву, без слів.
Коли перші промені сонця висвітлили горизонт, вона раптом сказала: «Я стомилася. Поїдемо вже, прошу». Ми мовчки їхали за вказаною адресою. То був низький будинок із пандусом, таким типовим для домів опіки.
Двоє санітарів вийшли, щойно я загальмував. Вони, схоже, чекали на неї. Були ввічливі й турботливі.
Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу жінки. Вона вже сиділа в інвалідному візку.
«Скільки я вам винна?» – запитала.
«Нічого», – відказав я.
«Треба заробляти на життя», – заперечила вона.
«Є інші пасажири», – відповів я.
І, геть не замислюючись над тим, що роблю, я нахилився й притулив її до себе. Вона міцно обійняла мене.
«Ти подарував старенькій трошки радості, – сказала. – Дякую».
Я потис її руку, а потім вийшов у світанковий напівморок. За мною зачинили двері – то був звук Життя, яке замикали.
Того ранку я не брав інших пасажирів. Їздив безцільно, занурений у думки. Що, якби до цієї жінки вислали неввічливого водія, або нетерплячого, який хотів би якнайшвидше закінчити зміну? Що, якби я не підійшов до дверей, або посигналив тільки раз, а потім поїхав?
Думаючи про це, розумів, що не зробив нічого важливішого у житті.
Ми залежні від пошуку емоційних переживань і прекрасних хвилин, якими намагаємося наповнити своє життя. Тоді як Прекрасні Хвилини можуть трапитися нам зовсім несподівано.
Не пропустімо їх!
З відкритих джерел
Leave a Reply