Історія однієї заробітчанки

Якось, повертаючись з роботи додому, вирішила прогулятися парком. Довкола гралась дітвора, молодь каталась на велосипедах, грала тиха повільна музика. Все навіювало спокій. Мій погляд спинився на жінці, яка сиділа на лавці одна, схиливши голову і витираючи хустинкою сльози, які рясно текли з її очей. Звісно, байдуже пройти повз я не змогла, тому сіла біля засмученої незнайомки. Запропонувала води і розпочала розмову. Бідолашна, наче чекала, щоб хтось до неї підсів, так потрібно було їй виговоритися. А історія, яку я почула, зворушила до глибини душі…

Леся, так звали жінку, народилася в Україні, але згодом через сімейні обставини переїхала в Росію, в далекий і холодний Сибір. Там, на чужині, яка стала їй другим домом, вийшла заміж, народила троє дітей. Важко працювала, щоб вони мали все необхідне. Життя минало, як у всіх: коли добре, а часом важко. До родичів, які жили у Тернопільській області, навідувалася щороку. Згодом вони з чоловіком вирішили, що, коли вийдуть на пенсію, переїдуть жити в Україну, адже тут рідня, тут Батьківщина. Так і зробили.

«Я вже на пенсії, ніде не працюю. Та й жінок мого віку не хочуть нікуди брати. Я не звикла сидіти, склавши руки, тому намагаюся десь заробити копійчину. Тому минулого року вирішила поїхати на заробітки до Польщі. Звичайно, було важко, але я впоралася», – розповіла Леся.

Цьогоріч ціни за комунальні послуги підскочили ще вище, копійчаної пенсії не вистачає навіть, щоб оплатити за хату, вирішила знову податися на заробітки.

«Усі довкола відмовляли, бо вік бере своє, здоров’я вже не те. Але ж якось жити треба. І дітям, і онукам допомогти», – продовжила жінка.

Отож, навесні зі своєю подругою вирушили за кордон. Знайшли перевізника, котрий возить людей на роботу, дістає запрошення. Та вже від початку Леся відчувала: щось не так.

«Запрошення він нам продав на одну роботу, а завіз у зовсім інше місце, мовляв, нічого страшного, у цих людей їм буде краще. Якби я тільки знала!»

Подруги працювали у маєтку одних панів. Господарі, пояснюючи необхідністю реєстрації, забрали у них документи. На прохання їх повернути, різко відповіли: «А вам вони нащо зараз?»

«Ми й працювали. Важко було дуже! Від досвітку до вечора не розгинали спин. І все бігом». Я зупиняю пані Лесю і здивовано запитую, чи над ними стояли якісь наглядачі і змушували пришвидшувати темп, може, били, борони Боже.

«Та ні! – сміється. – Наші молоді жінки, які теж там працювали, щоб показати, які вони моторні, і вислужитися перед господарями задавали такий темп, а решта, щоб не виглядати на їхньому фоні ледарями, мусили рівнятися на них. До вечора у мене німіли руки, ноги, відчувала такий біль, що не передати. Знаю, що приїхала працювати, але ж ті молодиці мали б совість. Однією із них була моя подруга. Вона насміхалася з мене, обмовляла перед господарями, що я вдаю з себе хвору, щоб не працювати. А я падала з ніг!» – жінка не втрималась і заплакала. Видно, що її охопили жаль, образа, відчай.

«Незважаючи на те, що ми гарували як прокляті, нам нараховували менше, ніж обіцяли раніше, а виплатити мали лише після закінчення усіх робіт. Тож ми змушені були харчуватися здебільшого тільки тим, що давала пані».

Щодня їм давали хліб, цибулю, моркву і кілька сосисок. Справді, який шлунок витримає такі харчі?

«Спершу ми прибирали в саду, виконували різні господарські роботи. Потім сапали трускавки (полуницю). Згодом вже й збирали ці ягоди».

У Лесі почав підніматися тиск. Доходило до позначки 200/120. Серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей, паморочилось у голові. Діти, дізнавшись про все, запевнили її повернутися додому.

«Я пішла до пані, про все розповіла, пояснила. Вона відмовилась й слухати. Приїхала працювати, ось і працюй. Сказала, коли привезуть ще робочих, тоді й вирішимо».

Згодом у них таки було поповнення робочої сили. Приїхали двоє жіночок: мама і донька з Хмельницького.

«Дуже приємні люди. Мати вже мого віку. Доньці не було й сорока. Вона днями провела сина до армії. Дуже переживала, тому мати, щоб не залишати її одну, взяла з собою на заробітки. Вони потрапили на період збору полуниці».

Донька дуже любила ягоди і під час роботи з’їла їх чимало. Жінки застерігали її, що там – купа хімії, щоб не жартувала з цим. Все закінчилося тим, що жінка захворіла.

«Їй було дуже зле. Господарі списували все на акліматизацію, тиск і т.д. А бідолашній ставало дедалі гірше. Вона рвала, не могла звестися на ноги. Якось після роботи я навідала її. Дивлюсь, а на ліжку лежить уже напівмрець. Я кричу до жінок: «Кличте господиню, «швидку» викликайте!» Ті неохоче, але покликали. Пані не хотіла викликати допомогу, казала, що то дорого. Але ж у неї була страховка! Не розумію, чому вона так поводилася. Коли бідолашна жінка вирвала просто на пані якимось зеленим слизом, та з переляку викликала лікарів. Вони негайно забрали її в лікарню, наголосивши полячці, що ще годинка – і мала б трупа в маєтку, а тоді ніякі гроші їй би не допомогли. Ви уявіть, а вдома на неї чекало троє діточок. Яке б то горе було для них, якби…»

Увечері бідолашна повернулася з лікарні. Там їй добре почистили шлунок, прокапали. Але працювати вона так і не могла. Вони з мамою просилися, щоб пані відпустила їх додому. Дівчата, зокрема і наша героїня, теж просили за них, обіцяли, що працюватимуть більше, виконуватимуть і їхню норму. Тоді пані змилосердилася і відпустила їх, проте віддала лише половину обіцяної суми.

«Я донині спілкуюся з ними. Вони досі їздять по лікарнях, донька увесь час на медикаментах. Ось такі заробітки…»

(Продовження історії про поневіряння пані Лесі й інших заробітчан у Польщі, як і коли вона таки обралась додому та через які труднощі їй та іншим заробітчанкам довелось пройти, читайте у наступному номері «Свободи».)

Зоряна ДЕРКАЧ