І на передову приходив Миколай

Мирна країна світиться блиском вітрин супермаркетів і вогнями центральних майданів. Уже кілька днів усі кудись поспішають, кілограмами скуповують мандарини, цукерки. А іграшкові магазини за цей короткий період заробляють більше, ніж за рік. Звичайно, що мова про приготування до дня свята Миколая, Нового року і Різдва.

Але не всюди живуть наближенням свята і панує радість.

В окопах і бліндажах на Донбасі пахне димом і жаром від буржуйок та  прілістю солдатського взуття.

– Саня, дров треба нарубати. Візьми Олега і заготуйте їх для всього підрозділу. А ми з Дімою підемо на інший пост і принесемо хліба, бо нам привезуть тільки завтра на обід.

– А Женя де, Саня Качур? Чому вони не йдуть?

– Хлопці чистять зброю. Тоді будуть робити світло в іншому бліндажі. Тарас, Саня Чорний і Кабан сплять. Всі інші – в окопах…

Ось такі діалоги тривали в ніч напередодні дня св. Миколая, коли ми з сержантом В’ячеславом приїхали на позиції поблизу Донецького аеропорту. Він – командир взводу. Сам із Кропивницького, у нього – шестирічний син. Ми повернулися з міста, де отримали посилку, яку мені прислали волонтери. Вдячні всім. Але якби ви знали, як неймовірно зігріли душу малюнки, відправлені з Почаєва і Підгайців. Складаючи коробки в машину, я радів, що моя Тернопільська область допомагає фронтові хоч таким способом. Адже насправді наших хлопців тут дуже мало. Зате бійців-добровольців із центральних і східних регіонів України надзвичайно багато.

– Не повіриш, але я колись не знав про свято Миколая. Ми відзначали Новий рік, любили Діда Мороза зі Снігуронькою. Та часи змінюються. І дивлячись на те, скільки подарунків нам передали з мирної України, хочеться вірити в цього доброго святого Миколая. Дякую всім українцям за допомогу, – сказав В’ячеслав, коли ми заносили коробки в автомобіль.

На позиції хлопці вже чекали на нас із нетерпінням та відразу обступили авто і почали заглядати в коробки.

– Ану, не чіпати, – скомандував сержант. – Святий Миколай прийде лише вночі. Тому оглядати подарунки і ласувати солодощами будемо тільки завтра – 19 грудня. А сьогодні продовжується війна… Не забуваймо!

– А Дєд Мароз тожє к нам прідьот? – запитав якийсь хлопчина російською мовою.

– Е-е-е ні… Цьому російському персонажу 59 років. Тому за новим законом в’їзд в Україну йому заборонений… – відповів я, і хлопці зареготали.

З хорошим настроєм, з усмішками вони вкладалися спати. Чесно кажучи, не звик їх бачити такими, а переважно – похмурими, стомленими, озлобленими на ворога. Таки святий Миколай вже сотворив диво. І це – на фронті, за

кілометр від окупованого росіянами Донецька.

Ніч видалася непростою. На сусідній позиції важко поранило українського бійця. Зарядом від гранатомета йому роздробило руку. Але добре, що залишився живий. Хлопці жартували, що йому теж допоміг Миколай.

Зранку 19 грудня всюди продовжував панувати хороший доброзичливий настрій. Видно, його передали на фронт з мирної України разом із подарунками. Ми з В’ячеславом винесли з гаража величезну коробку і почали витягувати пакуночки та передавати хлопцям. Одні фотографувалися з ними, дякували добрим людям. А любителі солодкого не мали часу на сентименти…

– Саня, та досить їсти, потрібно спочатку фото зробити, а потім розділимо все між хлопцями, – говорили бійці своєму побратимові. Але він і слухати не хотів, витяг із коробки шматок халви і жваво почав її наминати, аж за вухами лящало. Хлопці, дивлячись на нього, не могли стримати посмішок.

Молоді бійці, яким недавно виповнилося лише по 20 років, з радістю і легким тремтінням у руках розглядали вітальні листівки від дітей. На них були зображені святий Миколай та українські воїни. Ще самі недавно діти, вони пригадували, як маленькими писали: «Миколаю, я цілий рік був чемною дитиною. Принеси мені…». А більш дорослі бійці брали листівки, читали і в їхніх очах чомусь з’являвся сум та бриніли скупі чоловічі сльози.

– А мені мій син минулого року такого ж святого Миколая намалював, підписав і подарував. Цього року я на війні, тому він малює для мами, – розповів Геннадій.

– Нічого, братику, чужі діти не забули про нас і надіслали листівки. Хоча… які вони чужі. Це наші українські діти, – підбадьорив його побратим.

Коли всі отримали подарунки, то почали хвалитися і ділитися ними. Хтось оливками, які прислали українці з Італії, хтось смачними цукерками, хтось зайвою парою шкарпеток.

Хлопці, а підійдіть-но сюди. Це треба побачити і спробувати всім, – гукнув старший. Він зняв обгортку з торта, якого власноручно спекла мати одного з українських бійців, який загинув на війні проти кремлівських покидьків… Спасибі вам, мамо… Ви мали одного сина, тепер маєте десятки…

Коли всі трохи заспокоїлись і наситилися, до мене підійшов ротний і кілька взводних:

– Мішаню, дякуємо тобі, а ти подякуй від нас усім добрим людям за їхню щедрість, за свято.

Отож, передаю наше фронтове «спасибі» школярикам з Івано-Франківської та Запорізької областей. І, звичайно, учням ЗОШ І-ІІІ ступенів міста Почаїв. Діти з цієї школи надіслали багато солодощів, листів, малюнків. Велика дяка і родині Дмитра й Алли Колодницьких з міста Підгайці. Вже не перший рік допомагають вони бійцям. То запчастинами до машин, то матеріалами для будівництва бліндажів, то солодощами, то м’ясними продуктами… Низький уклін усім!

Тут, на фронті, ми добре розуміємо, що не всі мають і можуть воювати. Але всі повинні боротися і допомагати один одному, аби здобути перемогу над московськими окупантами. І чим більше ми будемо згуртованими, тим швидше прийде ця перемога.

Михайло УХМАН

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*