Хто пускає тумана?

Актуальні нотатки напередодні 28ї річниці

державної незалежності України

 

Якось днями пригадав  епізод із раннього дитинства, як мій дід по матері Іларіон Кухар поучав мене не мати ніякого діла з циганами, бо вони вміють пускати тумана. І розповів таку бувальщину.

Було це за Польщі, ще задовго до «золотого вересня». Біля сільського  магазину зібралася юрба  селян, хтозна з якого дива. А воно і не забарилося:

не знати звідки над’їхала циганська кибитка і тут таки зупинилася. За погонича був старий циган, який  бадьоро привітався і запитав, чи не бажає чесна громада подивитися магічну виставу, як він з десяток разів пролізе крізь серцевину  отієї товстезної колоди. Звісно, якщо селяни не поскупляться скинутись до складки, щоб оплатити його нелегку працю.

Заправив він небагато, тож охочих не бракувало. Циганюра зібрав гроші до капелюха та мерщій кинув його до кибитки. Тоді наказав усім зібратися з одного боку на траві, де могли і присісти, аби зручніше було рахувати до десяти.  А сам став навкарачки і, нехай ти западешся, поліз таки крізь ту липову колоду. І то так  спритно, що раз-по-раз вигулькував то з одного, то з іншого боку.

Не знати, чи хто рахував те його лазання, чи ні, бо видно було, що селянам дух перехопило, а ще здалося,  ніби  у вухах дзвеніло.  Але раптом сеанс колективного оціпеніння перервав гучний оклик щойно наспілого односельця:

  • Та що ви його слухаєте! Та ж він вас бреше! Він лізе навкарачки з другого боку колоди!

Але коли той наблизився, то циганчук крикнув йому у відповідь:

  • Ти сам брехун і злодій!  Дивись – у тебе шапка горить!

І, що ви думаєте? Агресивно налаштований селянин раптом схарапудився, аж його пересмикнуло. А тоді зірвав з голови шапку, кинув  на землю і під акомпанемент загального реготу заходився місити її ногами, аж упрів…

Мушу зізнатися, що спершу я подумав, що оте дідове повчання мені не стало в пригоді. Бо ніяких казусів із циганами не можу пригадати… Але знаючи вдачу діда–фронтовика, воїна Червоної армії, а за переконаннями щирого українця, який щовечора вперто налаштовував  радіолу «Рекорд», щоб відшукати приглушений сигнал «Голосу Америки», я, здається,  збагнув, до чого була уся та розповідь.  Це, щоб тепер, коли я сам дожив до його років, нарешті второпав, що комуністичний режим встановив чимало рекордів, а особливо прославився штамповкою ідеологічних кадрів, які вміли пускати циганського тумана. Завдяки цьому колгоспи-мільйонери  віддавалися на поталу самодурам-пройдисвітам, які за два-три роки примудрялися довести ці багатющі колективні господарства до банкрутства. Завдяки махлярам-ідеологам насаджувався стаханівський рух, що плавно перейшов у всеохоплюючі соціалістичні змагання, які зводились до регулярного підвищення норм виробітку при незмінних індексах оплати праці…

То на що ми  сподівалися, коли беззастережно довірили розбудову незалежної України верховодам комуністичної номенклатури?  Ці крючкотворці приспали нашу пильність, проголосивши без’ядерний статус держави та її політичний нейтралітет, малювали райдужні плани щодо зростання народного добробуту, запевняли, що виведуть  на нові, космічні меридіани вітчизняне виробництво. А насправді усі ці роки розігрували політичну клоунаду, творили тепличні умови для розростання фінансово-олігархічних кланів та заохочували гризню між ними лише для того, щоб безпардонно грабувати і розтринькувати все те, що дісталося у спадок від  тоталітарного режиму.

За останні п’ятнадцять років Україна  вистраждала дві суспільні революції – Помаранчеву та Гідності, але так і не зуміла зупинити повзучу деіндустріалізацію, інфляційні процеси та згортання соціальних гарантій. Натомість ми одержали гібридну війну, масову трудову міграцію та небувалу деморалізацію населення.

Напередодні Різдва 1957 року Степан Бандера опублікував хрестоматійну статтю «З невичерпного джерела», де з непідробним оптимізмом констатував: «Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі.

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення».

Проектуючи ці геніальні висловлювання  на сьогодення, сподіваємось привернути увагу потенційних бійців інтелектуального фронту, які твердо вірять у незнищенність української нації, а тому готові долучитися до справи формування структурованої громадської опозиції. Вона постане, як третя потужна сила – дієвий посередник між органами влади та широкими верствами населення.  Це зумовить докорінне переформатування вітчизняної політичної системи,  відкриє зелену вулицю прогресивним громадським ініціативам, створить сприятливі передумови для творчого буття українського народу, а відтак, допоможе йому стати повноправним носієм влади. Саме на такі високі ідеали орієнтує читача пропонована добірка сатиричних поезій самодіяльних літераторів Тернопілля та самобутніх поетів

Центральної і Східної України.

Василь НЕРУЧОК,

голова ГМСК «Тризуб»,

голова Лановецької РО КУН

 

Думаймо
     Видав думку Президент днями «на гора»:

В яких партій є майбутнє, а в яких – нема?!

Не обділених теплом зладнував до теки:

«За ЄдУ» на чільнім місці, після них «еС-Деки».

Далі будуть ті, що дуже… дбають за довкілля,

Здогадались? Це ж «Зелені» – олігархів зілля.

Серед його ж – чарівнії майстрині облуди –

Жінки «наші» за майбутнє… Леоніда й Люди.

З поміж прихвоснів «надійних» слід відмітити,

мабуть,

Ласих до  жінок та пива…

та мастаків усіх надуть.

До придворного кагалу, треба розуміти,

Не підходять інші сили нашої еліти.

Ось, скажімо,  об’єднання Тимошенко Юлі –

Їм в кишенях у «гаранта» дві великі дулі.

Також жодної уваги Ющенкові – «сину»,

Що очолює, згадаймо, «Нашу Україну».

Із Сан Саничем теж ясно, чути довелося,

Як по спині йде мороз, кучмиться волосся!

Комуністи й інші ліві – для людей потіха,

В їхніх речників, здається, ніби дах поїхав.

«Лиш для блага і добра» – в тім нас переконують,

Нищать вкотре все дотла… потім відбудовують.

Зрозумійте: Вас же дурять і за ваші ж гроші,

А ви ніби не бачите  – терплячі й хороші!

(березень 2002 р.)

Кость Чернець,

м. Ланівці

 

Латентна корупція 

Упіймалася русалка

З служби аудиту –

Таку спритність похвалив би

Шерлок Холмс маститий.

 

Слідчі виявили злитки,

Долари і гривні.

Запитали: «Звідки статки

У вас такі дивні?»

 

Вона до них: «Що за люди?!

Нема що робити?!

Та в нас кожен в Україні

Може отак жити?»

 

Потім знайшла аргументи,

Упевнившись в собі:

«Все життя я надривалась,

Аж болить в утробі.

 

Тато також у колгоспі

Гнувсь за трудодні,

А зароблені всі гроші

Дарував мені.

 

Ну, а золоті пластини –

Дарунок куми,

Бо живемо, наче рідні,

Із кумою ми».

 

Все до ладу пояснила

Шухер-аудитор,

Та повірить їй, хіба що

Лантухом прибитий.

 

Бо в колгоспі такі гроші

Годі було скласти,

Там солому для корови

І то мусив вкрасти!

 

Та латентна корупція

Шириться донині  –

Несе злидні для людей

І крах для країни.

Юрій Заяць,

с. Великий Раковець

Збаразького району

 

Опять волки и овцы

(басня)

Одна крутая Волчья стая,

Стыда и совести не зная,

В отару к Овцам забралась

И так за дело принялась,

Что под горячими клыками

С Овец летела шерсть клоками.

 

Попировавши, Волчья рать

Три дня в овраге отсыпалась,

Потом опять проголодалась

И снова вышла пировать.

 

И так вот раз и два, и десять

Ходили Волки куролесить,

И доходились до того,

Что от несчастной той отары

Остались считанные пары –

Пирух на несколько всего.

 

Тогда Волчара Большеротый

(Он был у них за вожака)

Сказал:

— Похавать свежака

Кому, в натуре, неохота?

Но если дальше так пойдет —

Что будем хавать через год?

Короче: этих жрать не станем,

А на расплод пока оставим,

Пусть расплодятся – вот тогда

Опять завалимся сюда.

 

Тут Волки малость покривились,

Но в общем-целом согласились

И двинули в соседний лес…

 

А у Овечек страх исчез.

Живут, пасутся, даже блеют

О том, что стала власть добрее,

И что пошли от Волчьей братии

К ним социальные гарантии…

 

Вот здесь, согласно жанру, сто́ит

Мораль куда-нибудь пристроить.

Но нет пока морали. Рано.

Поймут её не все Бараны.

Они поймут потом – как только

Весной опять вернутся Волки.

Андрій Ковтун,

м. Запоріжжя

 

Уривок із поеми

Олександра Мороза

«Безсоння»

 

– 6 –

 

Коли б за владу бились люто,

Як це не раз було колись,

То і нехай. Та біс поплутав

В нас  в л а д у  й  г р о ш і.  Подивись:

У нас не влада ради справи,

Вона – багатства джерело,

Що не всихає, як держава.

Так і задумано було.

Чи так, чи ні, мана чи дійсність,

Але у підсумку – біда.

Висока влада – це злодійство.

А нижча – чиста, як вода?

Рогатого отут згадавши

І, по інерції пера,

Не Леонідів трохи старших,

Не Вікторів і не Петра,

В котрих траплялися і вади,

Ведемо ж мову не про те.

Бо йдеться про  с и с т е м у  в л а д и,

Важливішу з усіх систем,

Яка злодійська і бездарна,

Тим паче, як в одній руці,

В руці нечистій, незугарній,

Зі змогою ховать кінці.

Тому й зруйновані заводи,

Тому й понищене село,

Тому ні правди, ні свободи,

Замість добра – суцільне зло:

Й квартплата вища від зарплати,

Коли іще робота є,

І збиткування над солдатом,

Над тим, що був,

Над тим, що є.

 

Учили нас у школі гарно:

Князі.., царі.., секретарі…

В особах саме Костомаров

Портрет історії створив,

Для України, звісно.

Може,

Не так у інших повелось?

Та ні, історії похожі,

Завжди ми згадуєм когось.

Он Македонський на півсвіту

Поширив владу із Балкан.

А як пронісся, ніби вітер,

З ордою воїн Чингісхан.

Наполеон і доля галлів…

А Володимир Русь хрестив…

Петро «вікно» рубав зухвало,

Але Гірею дань платив.

А що ж то наше, вже сучасне,

Пов’язане із «Ще не вме…»,

Ввійде в історію, не згасне,

І місце в ній своє займе?

І чи пишатимуться власним

Нащадки, бо воно ж було:

Найбільше в світі пароплавство

Десь «поміж крапельок» спливло.

А потім правив десять років

Свій, доморощений «де Голль»,

Хоч і не вдався він високим

Ні ростом, ні… Але його

Запам’ятають за Гонгадзе

І за руїну всього й вся,

За те, що й нині в негаразди

Його «монарший» дух просяк.

В той час парламент Вашингтоном

Постав, озброївши народ

«Новим і праведним законом»

Супроти лиха від заброд.

«Де Голля» син (нерідний, правда)

У спадок досвід перейняв,

Маніловську напівдержаву

В «універсалах» малював.

За спиною напівмесії

У вирі сварок «за бабло»

Свої ж «Америки й Росії»

В державі витворили зло.

Його наступник був прагматик:

Є шанс – у розкошах живи,

Щоб «по поняттях» царювати.

Якщо «атас!», то «когті рви!»

Біда народу, коли править

Той, в кого є серед основ

Грошей жадоба, влади, слави…

Тоді в слідах у нього – кров.

Тепер усе не так, як досі,

Все по-англійському тепер,

Принаймні в мові. Але досвід

Від попередників не вмер.

Усе так само. Правда ждана

Лише у спогаді – Майдан.

Отам і гідність, Богом дана,

Взамін її – одна нужда.

Ті ж недоношені герої

З високих крісел ллють єлей

На хлопців в рваних одностроях

І на мізки простих людей.

Так само лихо верховодить,

А на вершинах – всі «свої».

Таких не знали ще в народі

А ні царів, ні холуїв.

 

Квітень 2017 року

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*