Христина ФЕЦІЦА: «За потреби можу «осідлати» і БТР… »

5 грудня світова громадськість відзначає Міжнародний день волонтерів. Рішення про це свято було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН ще у 1985 році. Добровольці (а в останні роки все частіше можна почути трансформоване з англійської слово   «волонтери») – це люди, які витрачають свій вільний час на благо суспільства. Вони добровільно зголошуються вирішувати екологічні проблеми, прибирати території, поширювати плакати чи брошури на соціальну тематику,  бути перекладачами на  міжнародних спортивних змаганнях, відвідувати хворих у лікарнях. Добровольці допомагають персоналу в дитячих будинках і будинках престарілих, поспішають на допомогу у ліквідації наслідків стихійних лих.

В Україну слова «доброволець» і «волонтер» прийшли  останніми роками. При чому доброволець взяв до рук зброю, а волонтер поїхав на Майдан та на передову з найнеобхіднішим…

Про українське волонтерство днями я поговорила з представником Логістичного центру допомоги бійцям АТО (м. Тернопіль) Христиною Феціцою, яка разом з однодумцями була у перших рядах волонтерів. І нині вона не залишає цих позицій.

«Коли одна моя знайома заради цікавості  попросила взяти її в АТО, я сказала, що це не екскурсія…»

Христина Феціца народилася на Чортківщині, у селі Горішня Вигнанка. Закінчила Чортківську гімназію «Рідна школа ім. М. Шашкевича», юридичний факультет ТНЕУ з червоним дипломом. Коли я запитала, як прийшла у волонтерство, відповіла коротко: «З Майдану».

– 23 липня 2014 року разом з однодумцями ми відкрили у Тернополі Логістичний центр допомоги бійцям АТО, – розповіла пані Христина.  – За цей час здійснили чимало поїздок на Луганщину, Донеччину, безпосередньо на передову. Тисячі людей брали участь у роботі центру. Йдеться не лише про волонтерів, водіїв, які їхали без упину та втоми на схід держави, а й про тих, хто ліпив вареники, робив голубці, пік паски для бійців, виготовляв маскувальні сітки тощо.

Скільки разів сама Христина була в АТО, не змогла й полічити. Але вперше поїхала, нічого не сказавши  рідним. Чоловікові повідомила, що їде у Київ на збір волонтерів, але його обманути не вдалося. Відразу здогадався, проте не зупиняв, підтримав морально, постійно телефонував. Опісля сам кілька разів возив з дружиною допомогу бійцям.

За словами Христини Феціци, у неї дуже хороші батьки, сестра, чоловік, які її розуміють, а також багато-багато друзів як на Тернопільщині, звідки вирушає допомога в АТО, так і на сході України, де чекають на неї.

– Коли одна моя знайома заради цікавості  попросила взяти її в АТО, я сказала, що це не екскурсія, – розповіла Христина. – Аналогічно відповідала й багатьом іншим людям, які хотіли подивитися – а як воно там… А там – війна, там поранені, вбиті. Там – страшна реальність. Здається, багато людей й донині не усвідомили цього.

 Бронетранспортер чи танк?

Останній раз в АТО Христина  була у середині листопада. Наступного разу поїде перед святом Миколая, треба ж відвезти бійцям гостинці.

Інколи вона їде за кермом нового чи відремонтованого авто, що й залишається на сході. Його, звісно ж, наповнюють усім необхідним – медикаментами, продуктами харчування, одягом, взуттям, військовим інвентарем тощо.

На теренах області добре знають її блакитне  «Рено».

– Я дуже люблю водити своє, кольору неба, «Рено», але,  за потреби,  можу «осідлати» і БТР, і танк, – сказала Христина. – На 66-му ГАЗоні пробувала проїхатися, на  БТРі також. Я у дитинстві любила пограти з хлопцями у футбол, а ще я спортсмен-легкоатлет, бігаю. Є  суддею  Автомобільної федерації України, беру участь у  чемпіонатах і любительських серіях з трофі-рейдів. Таке маю хобі.

 Робити добро складно, але Бог цього хоче

Я поцікавилася у Христини Феціци, чи її болить те, що  змінилося обличчя волонтерства останнім часом. Загальноукраїнське волонтерство, як ми спостерігали протягом 2014-2015 років, поволі згасає. Нема потреби у ньому, чи у людей якийсь черговий період розчарування? На переконання Христини, добре було б, якби мода на волонтерство взагалі не минулася. Адже є потреба у ньому не лише під час війни, а  й у мирному житті. Щодня знайдуться ті, кому потрібна допомога.

– Робити зло легко, – переконана Христина, – робити ж добро доволі складно, особливо безкорисно, але Бог цього хоче. Мені приємно, що моя волонтерська діяльність подарувала мені тисячі цікавих людей, з якими я спільно робила добро. З деякими бійцями спілкуюся з початку війни і донині, вони найвірніші, найщиріші друзі. Когось довелося втратити, на жаль. Ось і днями, перебуваючи в АТО, ми спілкувалися з одним із наших багаторічних друзів з Дніпропетровщини. А приїхали в Тернопіль, і врапт – дзвінок з прохання піти до церкви, поставити свічку за здоров’я цього бійця, помолитися, бо серйозно поранений. Увечері – ще один дзвінок з повідомленням про вантаж-200. Такою є правда життя, гірка правда війни…

Галина ВАНДЗЕЛЯК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*