Гріх молодості

211__320x240_abortІз пані Іриною ми знайомі давно. Познайомилися, можна сказати, у робочих справах і з того часу часто спілкувалися. А нещодавно якось випадково зустрілись на вулиці. Я одразу помітила, що жінка чимось стривожена: завжди життєрадісна, усміхнена, оптимістична, вона ледь не плакала. На моє запитання: «Що трапилось?» Ірина ще більше розхвилювалася: «Знаю, що засудить мене багато хто, — говорила крізь сльози, — але не подивуюсь, бо й сама себе засуджую…»

Історія, яку розповіла мені про себе пані Ірина, не така вже й поодинока, більше того, доволі часто трапляється у житті багатьох…

Колись, будучи ще зовсім молодою, Ірина завагітніла. Хлопець, від якого чекала дитину, одружуватися не захотів, і вона, довго не роздумуючи, вирішила позбутися ще ненародженого дитятка. Тоді найбільше боялася реакції батьків: чомусь була впевнена – якщо вони дізнаються, то виженуть із дому. Та й осуду людського не хотіла: сім’я дівчини була інтелігентною, багатьма знаною у місті. Тоді довго не роздумувала: добре робить, чи ні. Була переконана, що іншого виходу немає і поспішала позбутися дитини якомога швидше, щоб не було пізно…

Час минав. Ірина успішно закінчила вуз і дуже вдало вийшла заміж. Із чоловіком жили у злагоді, добрі і статках. Єдине, чого не вистачало сім’ї, — діток. «Коли прожили у шлюбі більше десяти років, а народити дитинку мені так і не вдалося, я зрозуміла, що це Бог покарав мене, — пригадує пані Ірина, — проте навіть тоді жодних докорів сумління чи каяття зовсім не було. Думала: живуть люди й без дітей…»

А одного дня чоловік Ірини прийшов додому і сказав, що іде до іншої. Так в одну мить зруйнувалося сімейне щастя. Якщо відверто, то Ірина іноді відчувала, що колись таке може трапитись. Адже чоловік часто говорив, що хоче мати дітей… А із тією, іншою жінкою, він одружився лише тоді, коди вона народила хлопчика.

Спершу було дуже боляче, але час, як кажуть, гоїть рани.  Хоча й мала Ірина залицяльників, але заміж так і не вийшла. Завжди щось було не те.

Був у її житті й один чоловік, вдівець, дуже порядний, інтелігентний. Він подобався Ірині. Мав двох донечок-школярок, і саме це лякало жінку: чи побоялася відповідальності за чужих дітей, чи просто не хотіла доглядати і виховувати його доньок…

Так минали роки. Улюблена робота перестала тішити. Статки і розкіш, у яких прожила все життя, втратили цінність. Натомість одна-єдина думка не давала спокою: «Як могла я вбити ще ненароджене дитятко?» Жінка була впевнена, що коли Господь з милості своєї послав зустріч із тим самим чоловіком-вдівцем, то хотів, аби спокутувала вона, Ірина, свій гріх і стала мамою чужим дітям. «Але я не зрозуміла, чи точніше, не хотіла зрозуміти цього. Тому й маю те, що заслужила. Іноді мені здається, що від цих думок я збожеволію. Вдень ще трохи забуваюсь, а ночами майже не сплю. Хоча не одна жінка, як і я, позбулась ще ненародженої дитини, але мені від цієї думки зовсім не стає відрадно. Для мене це обернулось невимовним болем. Навіть не уявляю, як маю далі жити…

Напишіть, Русланко, мою історію. І мені стане легше, а для когось, дасть Бог, буде життєвим уроком».

Руслана ЦИЦЮРА

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*