Неоголошена війна на Донбасі спонукала багатьох співвітчизників до переоцінки цінностей. Як би ми цього не хотіли, але російська окупація Криму, проголошення «народних республік» ДНР і ЛНР, щоденні бойові зіткнення на лінії розмежування справили деморалізуючий вплив на підсвідомість певної частини населення України. Дехто зневірився в ефективності громадських ініціатив і в спроможності українців навести лад у державі без сторонньої допомоги.
У цьому немає нічого дивного, якщо брати до уваги, що стаття 15 Конституції України застерігає: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Така «ідеологічна багатоманітність» призвела до того, що на владному олімпі опинились ставленики тимчасових політичних проектів без визначеної ідеології, які підпорядкували державотворчий процес клановим бізнес-інтересам. Це вони відрядили українську делегацію на переговори до Мінська на чолі із Леонідом Кучмою. Як наслідок, у протоколі за результатами мінської зустрічі від 5 вересня 2014 року вимога «виведення незаконних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців з території України» опинилася на 10-й позиції, а надання «особливого статусу окремим районам Донецької та Луганської областей» – посіло 3-тє місце. Таким чином, переговорний процес було скеровано у глухий кут.
Чи можемо вважати елітою суспільства таких «друзів народу», які заради процвітання власного бізнесу готові йти на повідку у «захланного московського месіянства», відомого під личиною «старшого брата». Адже за визначенням Дмитра Донцова він пропонує нам до вибору єзуїтську поблажливість – «або знищити нашу національну душу і поклонятися московським шаманам, або зникнути фізично». Саме тому згадуваний доктор права вважає, що націоналістична доктрина – це «єдина осоружна і грізна сила (здатна протистояти) Москві».
Про природу цієї сили дізнаємося із фундаментальної розробки Степана Бандери «Перспективи Української Революції»: «…визвольний рух ОУН є динамічним, а не статичним явищем, так само роля і вартість кожної окремої людини в ньому є ролею частини в струмі, в біологічному процесі, а не ролею цеглини в статичній будівлі».
Наші опоненти вкажуть на шкідливість таких міркувань, бо вже й так Путін своє рішення про введення військ на територію Кримського півострова виправдовує розгулом націоналізму у Києві. Ми ж на це відповімо, що господар Кремля добре знає: між тими подіями, які мали місце на київському Євромайдані, та націоналістичним революційним зривом така ж велика різниця, як, скажімо, між зірками на його кагебістських погонах і тими зірками, що сяють на небі!
Скептики іронічно зауважать, що Росія й надалі стоятиме на заваді нашим райдужним планам. Нехай стоїть, а ми створимо структуровану громадську опозицію, що об’єднає зусилля політиків нової генерації та яскравих представників трудової інтелігенції. Для цього потрібно не так вже й багато – підвищити до належного рівня політичну культуру українських виборців та створити ефективну модель громадської взаємодії на засадах ідеології українського націоналізму.
Тут у пригоді стане золотий фонд української політичної думки, насамперед, згаданий збірник праць Степана Бандери, де, зокрема, названо три головні рушійні сили визвольної революції: «Є три основні, первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація і революційна акція».
Маємо визнати, що великі ідеологи українського націоналізму вже сформулювали комплекс революційних ідей, дотичних до всіх сфер суспільного життя. А його генеральна лінія зафіксована у постановах ІІ Великого Збору ОУН (1941 р.) як декларація цілей: «Здобути Українську Самостійну Соборну Державу. Поставити її в основу глибокого і всебічного розвитку української нації. Вести націю до вершини творчого буття».
У нашому випадку йдеться про структуровану громадську опозицію, що постане не на догоду «грошовим мішкам», а під впливом потужної громадської ініціативи на місцях. Формування її низових ланок розпочнеться із громадської експертизи типового статуту, який пройде процедуру легалізації.
Стратегію боротьби із загарбниками свідомо звіряємо за Степаном Бандерою: «Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами – єдина реальна визвольна концепція».
Залишається визначитись із кадровим потенціалом революції. У статті Дмитра Донцова «Хаос сучасності і молодь» знаходимо підказку: «…під стягом … нашої боротьби треба гуртувати … людей однієї віри та ідеї і людей характеру».
Громадські активісти зі стажем можуть навести приклади таких непересічних особистостей. На Лановеччині таким моральним авторитетом був і залишається наш партійний побратим, тепер уже вічно молодий Юрій Коваль, який загинув від кулі снайпера 20 лютого 2016 року під час виконання бойового завдання під Мар’їнкою, що на Донеччині. 30 червня минулого року Лановецька райрада присвоїла ім’я Юрія Коваля школі, у якій він навчався. Згодом на фасаді цього навчального закладу відкрили меморіальну дошку на честь незламного героя.
Нині відчуваємо обов’язок ознайомити молоде покоління із світоглядом та життєвими принципами справжніх націоналістів, до когорти яких належить і Юрій Коваль. Віримо, що це прискорить процеси політичної соціалізації, коли виборці долучатимуться до прогресивних політичних поглядів та цінностей, а значить, на виборах голосуватимуть за покликом совісті.
Василь НЕРУЧОК, голова Лановецької районної організації КУН, керівник мистецько-спортивного клубу «Тризуб”
Leave a Reply