Повідомити новину

Поширити:

 
Батьки та родичі Героїв діляться спогадами й особистими переживаннями
Загинули в серці столиці, виборюючи право на свободу вибору для українського народу. Віддали найдорожче —  життя. За те, що хотіли жити у вільній, самодостатній та незалежній країні…
Українці вшановують пам’ять полеглих Героїв Майдану. Серед Небесної сотні – шестеро наших земляків: Олександр Капінос, Тарас Слободян, Назар Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко та Устим Голоднюк.
З нагоди вшанування п’ятої річниці Дня Гідності та Свободи публікуємо добірку спогадів батьків та родичів загиблих Героїв Тернопільщини, а також їхні роздуми про реалії нашого сьогодення.
 
Назар Войтович — наймолодший Герой Небесної сотні. 17-річний юнак приїхав на Майдан вранці 20 лютого й встиг пробути тут лиш кілька годин. Під час кривавих протистоянь у Назара влучила куля снайпера.
Хлопець був студентом третього курсу Тернопільського кооперативного коледжу. У рідній школі Назара відкрили музей пам’яті Героя, у якому зберігаються його малюнки та речі, які він мав з собою на Майдані.
 
Юрій Войтович, батько Героя:
«Назар змалечку зачитувався історією України, любив оповіді про національно-визвольну боротьбу нашого народу. Пригадую, якось він прийшов до мене на роботу і почав розповідати моїм колегам про долю України, про важливість її незалежності та звільнення з-під московського ярма. Дорослі люди були вражені, що, фактично, ще дитина має вже настільки тверду життєву позицію…
Як батько, я завжди казав йому: «Коли чогось хочеш досягнути у житті, за все треба боротися. Хто стукає — тому відчиняють». Якщо, бувало, траплялися у нього невдачі у навчанні, завжди підтримував і радив ніколи не опускати рук.
Наші Герої зробили вагомий внесок у творення новітньої історії. Те, що відбулося на Майдані, розвернуло історію України на 180 градусів. Прикро, що довелося заплатити настільки високу ціну. Тепер вся справа за нами: ми повинні виправдати сподівання наших Героїв та з гідністю продовжувати розпочату ними справу. Наш обов’язок — бути чесними й справедливими. Кожен має робити свою справу самовіддано… Багато чого змінилося з часів Майдану, проте люди, поглинуті власними клопотами, часто не помічають цього. Серед позитивних змін — створення єдиної помісної Церкви, курс на членство в НАТО і, що найважливіше, ми позбуваємося впливу cхідного сусіда і маємо всі шанси побудувати сильну державу Європи. Українці розумні та працьовиті, тож вірю, що у майбутньому наша Україна стане успішною. Такою, якою хотів би її бачити мій Назар».
 
Олександр Капінос народився 10 березня 1984 р. в с. Дунаїв Кременецького району. Увечері 18 лютого 2014-го на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська отримав поранення під час оборони Майдану. Боровся до останнього. Після важкої і тривалої операції прийшов до тями, але травма виявилася занадто важкою — 19 лютого у хлопця зупинилося серце.
Олена Капінос, мати Героя:
«Не хочу працювати на пана, буду господарем на своїй землі!», — таким було життєве кредо Сашка. Тепер я розумію, що він мав на увазі не лише той клаптик землі, який обробляв, а всю територію України…
Після завершення навчання Сашка направили працювати технологом на завод у Вінницю. Але через рік він вирішив: «Не хочу сидіти в кабінеті, мені треба працювати з людьми». Саме була вакансія майстра зміни. І хоча це було певне пониження у кар’єрі Сашка, він почувався щасливим в оточенні людей. Та згодом залишив завод, ставши свідком зневажливого ставлення власників до працівників.
У рідному селі почав займався фермерством, спрямовуючи всі сили на відродження краю. «Не треба нам Європи, Європу потрібно зробити тут, в себе», — казав Сашко.
Першим у селі почав носити вишиванку, організовував культурно-мистецькі заходи, що мали на меті відродження українських традицій. Ще під час навчання у Львівському лісотехнічному інституті дотримувався активної громадянської позиції.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце», — такий напис обрав Сашко для пам’ятника борцям за волю і незалежність України, який разом з братом звели в сусідньому селі Куликів».
 
Тарас Слободян народився 10 грудня 1982 року. Проживав у Тернополі, працював у Тернопільському національному економічному університеті. Перебував на Майдані, проте потім безслідно зник. Точної дати смерті встановити не вдалося. Відомо лише, що це сталося в грудні 2013 року. Його закатоване тіло знайшли у березні 2014-го в лісі на Сумщині.
Марія Слободян, мати Героя:
«Мій син був надзвичайно доброю, вихованою, доброзичливою та світлою людиною. Таким пам’ятають Тараса всі, хто його знав. Завжди уважний і привітний, приходив кожному на допомогу.
В школі любив історію України, брав участь в олімпіадах. Легко засвоював точні і гуманітарні науки. Траплялося, вчителі дискутували, вирішуючи, на яку саме олімпіаду поїде Тарас…
Так вже склалося, що у нашій родині патріоти жертвували усім заради волі України. Мого батька відправили у заслання до Сибіру, я народилася в далекому Норильську. Тато помер у 1988 р., лише три роки не дожив до проголошення незалежності, за яку боровся. Як він цьому радів би! Та коли настав час відстоювати її знову — пішов уже онук.
У листопаді 2013-го розпочалися події на Майдані… Маючи загострене відчуття справедливості, Тарас не міг залишатися осторонь. Не вагаючись, подався до столиці. Востаннє я говорила з сином 10 грудня — вітала його з днем народження… Знаю, Бог потребує найкращих, та біль втрати не вщухає… Те, що сталося на Майдані, не тільки поділило моє життя на «до» і «після», а змінило нас усіх… Молімося за долю України разом з Небесною сотнею наших Героїв».
Василь Мойсей народився 27 березня 1992 р. в с. Зубрець Бучацького району. Навчався у Луцьку в Університеті розвитку людини «Україна» на факультеті соціальних комунікацій і реабілітації. Вранці 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві отримав поранення грудної клітки від кулі снайпера. Не врятував хлопця й цивільний бронежилет — від отриманих травм Василь помер у лікарні.
Роман Мойсей, брат Героя:
«Богу — душа, життя — Україні, а честь — для себе», — такого життєвого принципу завжди дотримувався Василь.
Він дуже любив рідних. Був усміхнений, щирий, добрий і товариський. Дуже турботливий, сміливий і справедливий, ніколи не відмовляв у допомозі. В дитинстві нерідко ставав на захист тих, хто не міг відстояти себе.
Любив подорожі й активний відпочинок. Часто мандрував з друзями у Карпати, там майстрували намети з сосни та ялини, шукали повстанські криївки.
Після побиття студентів 30 листопада вирішив їхати до Києва, відстоювати власну гідність. Коли його запитували чому їде, відповідав: «А хто, як не я?..»
Брат не хотів детально розповідати нам про події у столиці. Намагався оберігати від хвилювань і запевняв, що у нього все гаразд.
Василь знав, що відступати не можна, тож вкотре поїхав на Майдан 18 лютого. Вранці 20 лютого ще зателефонував й запевнив, що навіть встиг виспатися після нічного чергування, але вже мусить бігти, бо чує якісь постріли. Я до останнього не знав, що там стріляють в людей бойовими набоями. Припускав, можливо, гумовими кулями.
Снайперська куля пройшла з правого боку під натільним хрестиком і зігнула його. Бронежилет не захистив…
Василева всепереможна віра в добро дають мені сили жити. Останні його слова: «Вибачте, я вас всіх люблю!..»
 
Ігор Костенко народився 31 грудня 1991 р. в с. Зубрець Бучацького району. Навчаючись на географічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка за спеціальністю «менеджмент організацій», розпочав журналістську діяльність. Був активним дописувачем Вікіпедії. За  два  з половиною  роки  написав понад 280 статей та здійснив понад 1600  редагувань. Загинув 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві.
Оксана Костенко, мати Героя:
«Ігор завжди казав: «Спочатку ми повинні думати про Україну, а потім Україна нехай думає про нас». Як я виховала такого патріота — не знаю… Це Богом дано…
Ігор любив читати. Спочатку, як багато хлопців, мріяв стати футболістом, потім – займатись машинобудуванням, конструювати мости. Роздумував, як можна осучаснити «Запорожець». Згодом зацікавився архітектурою і літакобудуванням, захоплювався літературою про історію авіації. Проте почалися проблеми із зором, тож креслення довелося покинути. Тоді захопився туризмом.
…Ми постійно тримали контакт із сином. Знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не повернеться… За два тижні до того, що сталося, мені наснився сон: на куточку в новій стіні — дві дірки. Я дивлюсь на них уві сні та й думаю: не страшно, залатаємо. Тоді не надала тому значення. Але, як виявилося, сон був віщий…
Біль втрати особливо гостро відчувається у свята. 31 грудня в Ігоря день народження. Він постійно приїжджав додому на Новий рік, але останній зустрів з друзями…»
 
Устим Голоднюк, 19-річний юнак зі Збаража під час розгону студентів у ніч на 30 листопада стояв на першій лінії оборони і намагався не пустити силовиків. Разом  із  хлопцями    зробили  коридор,  яким  з  оточення  беркутівців вийшли  дівчата. Отримав поранення. Та тільки-но рани загоїлися, поїхав на Майдан.
20 лютого на вулиці Інститутська хлопця вбив снайпер. Останнє, що Устим написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!»
Володимир Голоднюк, батько Героя:
«Устим зростав на розповідях про героїчні звитяги козаків, проводячи багато часу у славетному Збаразькому замку. Працівники музею, наші добрі знайомі, дозволяли йому приміряти козацькі лати, потримати в руках справжню шаблю.
Коли вступив до Львівського військового ліцею імені Героїв Крут, почав цікавитись історією крутівців, захоплювався їх подвигом. Він був звичайним хлопцем, та коли його рідна земля опинилася в небезпеці, закрив ноутбук, встав з-за столу і пішов її захищати.
Устим не приїхав додому на вихідні. Коли я зателефонував, він сказав, що вже у Києві… Я вмовляв  його повернутися,  але син виявив твердість духу і безапеляційно аргументував: «Ти ж не питав батьків, коли голодував на майдані в Києві у 1990-му… Я вже дорослий, тепер моя черга!»
Вважаю, що подвиг Небесної сотні багато змінив у свідомості українців. Позитивні зміни, насамперед, відбулися у головах людей, в їхніх душах та серцях. Звичайно, йдеться не про абсолютну більшість суспільства, а про його прогресивну частину. Україна вже ніколи не буде такою, як за часів президента-втікача. Сьогодні українці демонструють свій патріотизм не лише на словах, а й вчинками. Країна, хоч і поволі, але змінюється. Варто не забувати, що зміни за один день відбуваються лише насильницьким шляхом, а на демократичні процеси необхідний час. Розвиток країни залежить від рівня її економіки, а економіка України нині переживає не кращі часи. Величезні кошти сьогодні спрямовують на оборону та армію для гідного протистояння небезпечному ворогу на сході. Питання державної безпеки – пріоритетне на сьогодні.
Але те, якою буде наша країна, залежить від кожного з нас. Ми зобов’язані виправдати сподівання Героїв Небесної сотні, які стоїть на варті нашого спокою».
 
Світла та вічна пам’ять нашим Героям… Пам’ятати про їхній подвиг — святий обовязок кожного з нас.