Федір СТРИГУН: «Вихід із безвиході… Він є!»,

або Розмова за лаштунками Всеукраїнського фестивалю «Тернопільські театральні вечори»
Зустрічі з народним артистом України Федором Стригуном завжди окрилюють. Федір Миколайович – глибокий знавець театрального життя України, чудовий актор, режисер, захоплює його неймовірне почуття гумору і чітка  непоказова позиція українця. Він – художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, голова Львівського міжобласного відділення НСТД України, доцент, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. А ще упродовж п’ятнадцяти фестивалів «Тернопільські театральні вечори» Федір Миколайович був або членом журі, або очолював поважних суддів.
Цього разу Національний театр імені Марії Заньковецької подарував тернопільським глядачам «Украдене щастя». Відразу після вистави мій співрозмовник на моє захоплення, надзвичайно тонку передачу епохи і її колориту, втішено поділився:
– Я хотів, щоб молодь побачила цю роботу, бо класика вічна. Але водночас хотілося зробити так, щоб люди, коли подивляться виставу, не виходили з театру, опустивши голову, не губилися у співчуттях. Стосунки чоловіка і жінки, коли є воля і неволя, закінчуються зле, трагічно, як ми бачимо. А я хотів розповісти про любов. Життя подарувало героям вистави велике почуття, яке не зупинити і не вичерпати. І у цій «драмі з сільського життя», як про свій твір написав сам Іван Франко, я показав вихід із безвиході. Бо він є. Усеперемагаюча любов, тільки вона врятує нас усіх. З часом я стаю філософом. Мені здається, що так легше жити. А, може, складніше. Скажімо, я все життя воював з владою. Хоча тато мене попереджав: «Сину, будь подалі від влади». Але як подалі? Все одно ж з нею треба спілкуватися. З плином літ я зрозумів, що владу треба поважати. Бо це люди, які беруть на себе відповідальність за життя суспільства, за країну, за, врешті-решт, твоє життя. Нарешті я збагнув, як це важко бути владою.
– У ваших виступах на «Театральних вечорах» з року в рік перепадає на горіхи керівникам нашого краю, які до театру не ходять, не дуже переймаються проблемами мистецтва…
– Цьогоріч організатори фестивалю не бігали з простягнутою рукою. Нарешті ваша влада усвідомила, що всеукраїнське свято театрального мистецтва може стати візитівкою регіону, де народився і організував перший театр великий реформатор Лесь Курбас. Тернопіль може стати театральною Меккою. Але заспокоюватися не треба.
Я переконаний, якщо ти йдеш у владу чиновником чи керівником, – то, будь ласка, визначся з метою. Особливо, у мистецьких установах. Мистецтвом взагалі керувати не можна, бо це – непередбачувано. Як можна управляти тим, що у голові творця зміниться через п’ять хвилин?
У нас дуже часто культура державі не потрібна. І майже всі, хто приходить до влади, починають забувати обіцянки і мислити грішми. Думати про духовність нема часу, це для них – третьорядне, останнє. Тому інтелігенція, культура завжди були в опозиції до влади. При будь-яких системах, при будь-яких владах.
От влада внесла зміни до Закону «Про театри і театральну справу». Тепер нам на вакансії підбиратимуть акторів члени комісії від громадськості. І головне, що ні режисер, ні художній керівник театру чи директор не мають права бути в тій комісії. Це ж обурливо! А як же ставити вистави? Кого мені наберуть чужі непрофесійні люди з «домоуправління»? По-друге, з мистецтва не можна робити бізнес. Хороша симфонічна музика, оперні чи драматичні вистави потребують дотацій. Це ж виховання!!! А вони хочуть загнати театр в госпрозрахунок… На самоокупності можуть бути лише маленькі колективи з мінімальною кількістю декорацій, антрепризні заклади. І то за умови, що їх не будуть так потужно оподатковувати. Ми ж платимо величезні податки. За театр глядач «голосує» ногами, а щоб він був без дотацій, треба, щоб квиток коштував не менше як  500 гривень і щоб театр був заповнений хоч відсотків на сімдесят. Хто тоді до нас піде? Багаті люди не дуже поспішають, а демократична публіка, думаюча, інтелігентна, півтисячі за один похід на виставу заплатити не зможе.
– Але вам нічого нарікати на глядача. Львів – туристичне місто, центр театрального життя України… Якось у січні хотіла подивитися вашу «Різдвяну ніч», то сказали, що до березня квитки розпродані…
– Глядачі справді дуже гарно сприймають цю виставу. Я коли брав її в роботу, переглянув фільм «Сорочинський ярмарок», знятий у 1922 році. Яке там багатство духу, які красиві жінки, виписані характери! Я, як режисер, бачу, яких акторів мені треба для втілення задуманого, прослідковую та аналізую канву вистави… Тому я сам хотів би бачити претендентів, з якими доведеться працювати. І коли мене переконують, що сторонні люди краще за мене оберуть акторів… Тут є питання.
– Комісія, кажете, відбиратиме… Повертаємося до старого? Згадайте, як комісія приходила на репетиції, як тикала пальчиком, що це зась…
– Бувало і таке. Тепер, насправді, маємо свободу вибору. Зняли з плечей навіть самоцензора, що безпомилково визначав, чи пройде цей епізод, чи закопають. Немає, як це було раніше, щоб наказували ставити п’єсу російську сучасну, російську класику, п’єси братніх народів, закордонні вистави.
– А для української уже не залишалося місця.
– Так. А було і таке, що просто українське забороняли. Коли вистава доходила до генеральних репетицій, приходила якась комісія з відділу культури чи з обкому Компартії, переглядали генеральну репетицію, ніби як попередня здача вистави, і казали, що її ставити не можна. І причини знаходили і зазіхали на сценарій, корегували, вирівнювали кути. Було багато контролю. Тепер такого нема, і слава Богу.
– Та зараз ми маємо таке розмаїття театрів, вистав, що  контролюючі органи просто не встигали б. Тільки на наш фестиваль приїхали шість київських театрів, і не про всі ми чули.
– Тішить молодь. Це ж студії, молодіжні проби, юні театри, яким рік-два. Всім хотілося дати дипломи «Мистецька надія». Ми не докоряємо молодим акторам і режисерам за якісь промахи: перегравання чи  недотягування до тих стандартів, які знаємо ми, професіонали зі стажем. Ми хвалимо і обнадіюємо, запевнюємо, що вдосконаленню не має меж. Ви ж бачили перформативний театр «BEDLAM» четвертокурсників Київського національного університету культури і мистецтв. Як вони старалися, які харизматичні ролі, характерні, жива музика. Це гарна дипломна робота Анастасії Вервейко. Ми їм дали диплом «Мистецька надія».
– Журналістське журі фестивалю назвало цей колектив «відкриттям фестивалю», і він вписав гідну сторінку в історію нашого фестивалю. Ви захоплено говорили і про роботу київської незалежної творчої майстерні «сІнемАтографЬ»…
– Дуже свіже прочитання «Безталанної» І.Карпенка-Карого. Вони назвали виставу «Пристрасть». Я побачив цю пристрасть, вони переконливі, дуже викладалися. Вони володіють мовою, у молодих акторів чудова дикція. Ризикована постановка, але це експеримент, на який відважився і режисер, і молоді актори. І мені сподобалося, що вони один одного відчувають на сцені, допомагають, знають, що хочуть сказати глядачеві. Диплом «Мистецька надія» ми вручили акторці Дарії Христинець за роль Варки. Молодим ще треба багато працювати, але я бачу, як у них блищать очі, як вони хочуть вкласти душу у своїх героїв і вірю, що у них є театральне майбутнє. Артистична молодь буде притягувати в театр глядацьку молодь, яка рветься до освіти, до знань, до культури.
– Театр ще й віддзеркалює наші проблеми. Глядачі думають, приміряють на себе ролі. Ви бачили, як сприймав зал рок-оперу «Біла ворона»? Відома ж річ з дев’яностих про події 600-літньої давності, перша українська рок-опера, співана-переспівана зірками естрадного мистецтва. А як люди відгукнулися, пізнали себе, відчули свій зашморг війни, якій кінця-краю не видно.
– Аплодисменти засвідчували, що всі були на одній хвилі. Це вплив театру. Його ніби на вагу і не поставиш, не візьмеш в руки. До того ж театр не вирішує проблем суспільства, ніяких не вирішує. Він ставить, показує їх мовою театру і примушує думати. Ця війна на сході всім осточортіла. Якби я був молодшим, сам пішов би на передову. Війна – це завжди зло. Справедлива-несправедлива – не має значення. Бо у війні гинуть наші діти, молоді, перспективні. Матері не хочуть цього лиха і не хотіли ніколи в жодній країні. Бажання миру й об’єднало зал під час рок-опери «Біла ворона». Театр показує приклад, ілюструє проблему. Не обов’язково розказувати, як боротися з нею.
– Найголовніше, що проблеми ці шукати особливо не треба, бо ми в них живемо… Але давайте на хвилю забудемо про проблеми і ви мені розкажете про те, як сільський хлопець, мій земляк з Томашівки, що на Черкащині, завоював сцену одного з найкращих театрів України…
– Як підкорив? Спочатку треба було інститут підкорити. Я ж із сім’ї колгоспників. Починав усвідомлювати себе артистом з коляд, з вертепів. Батько дуже гарно співав, був музикантом, брат теж був музикантом, мати гарно співала. Наше село любило мистецтво, і люди дуже цінували тих, хто вміє їх порозважати своїм талантом. Я декламував вірші, брав участь у виставах. Ще малим відчув цей кайф сцени. Років у тринадцять читав перед односельцями «Тополю» Шевченка… Люди в залі плакали, аплодували. Мені це дуже подобалося, я розчинявся в цьому разом з глядачами.
Був дуже наївним і простим хлопцем. Поїхав до Києва вчитися «на артиста». Знайшов Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, але не знав, що треба було готуватися до вступу, тому повернувся зі столиці ні з чим. Попрацював завідувачем сільського клубу, грав у самодіяльності, навіть поставив кілька вистав. Так збіг рік. Знову поїхав до Києва. Склав іспити. Потрапив у клас професора Володимира Неллі. Він працював режисером у театрі ім. Лесі Українки. Неллі — один із кращих педагогів. Я з великою теплотою пригадую свої студентські роки. Скільки нового відкрив, яких друзів і товаришів придбав! В інституті зустрів і своє кохання — дружину Таїсію Литвиненко.
– І ви уже вдвох завойовували сцену Львівського театру…
– Після Київського інституту театрального мистецтва, який закінчив у 1961 році, працював у Запорізькому драмтеатрі. А з 1965 року ми з дружиною стали акторами Львівського українського драматичного театру ім. М.Заньковецької. А через 20 років я очолив цей колектив.
– Ви були та залишаєтеся актором і режисером. Що переважало, як воно поєднувалося, чи не заважає акторське бачення загальному тлу вистав? У вашому творчому доробку зіграні і поставлені вистави рахуються тризначними числами…
– Це поєднування відбулося ще в стінах інституту, в майстерні В. Неллі: ми вчилися разом — актори та режисери. Я вважаю, що це дуже близькі професії, які допомагають одна одній. Коли добре знаєш акторську технологію, то легше ставити спектаклі.
– І легше відчувати кіномайданчик? Я принагідно вам дякую за вашу роль в одному з перших українських фільмів епохи відродження цього вимерлого виду мистецтва – за образ майстра Богдана у фільмі «Поводир, або Квіти мають очі». Дуже сильний фільм, Оскарівський номінант…
– Це – історичний драматичний твір, зворушливі події початку сорокових років, розстріл кобзарів і голодомор.  Я зіграв учителя бандуристів. Сценарій і режисерська робота Олеся Саніна мені припали до душі. Дуже його поважаю. Достойного матеріалу не так уже й багато в нашому «новому» кіно…
– Ми знаємо гарні фільми і з вашою режисурою – «Ісус, син Бога живого», «Павло Полуботок», зняті на зорі незалежності України. Є понад двадцять фільмів з вашою участю, такі як «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа», «Владика Андрей»… От «Вир» та «Вавилон ХХ» недавно вночі показували.
– У мене таке враження, що в нас нічна країна. Ввечері – самі шоу, де регочуться, аж щелепи в них болять. А вночі можна переглянути те, що хвилює, спонукає задуматися. Якесь таке нічне мистецтво виокремилося.
– А чому ви не залишилися в кінематографі? Успішний, фотогенічний, талановитий…
– Мені дуже подобався дух знімального майданчика. Я був знайомий з Параджановим, був у нього на пробах. Там ми стали друзями з Іваном Миколайчуком, Борисом Івченком,  Борисом Савченком. Це живе мистецтво. Але я зрозумів одну річ: кіно – це фіксація. А театр – це живе спілкування, щоденне відчуття енергетики залу. Виставу граєш сто разів і кожен вихід на сцену може бути іншим, з різним настроєм: і твоїм, і зали. А плівка раз фіксує, ти можеш переглянути її і через 20, і 50 років, нічого на ній не змінюється. А в театрі – конкретне і живе спілкування з людьми. Я комфортніше почуваюся на сцені. І тому театр люблю більше, хоч кіно дає більшу аудиторію і популярність.
– Скільки ми з вами не розмовляли про театр, ви завжди наголошували, що він для вас, як Служба Божа…
– Я вважаю театр такою ж духовною інстанцією, як і церкву. Як писав Карпенко-Карий: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене». От він і для мене священний храм, де людина може пережити очищення чи сміхом, чи слізьми.
– А чи не вважаєте ви, що із засиллям комп’ютерних технологій, розвитком кіно та бажанням людей більше сидіти перед монітором театр може померти?
– Театр – вічний! Він ніколи не згине. За мого життя вже разів три казали: «О, театр вмирає…», бо приходить телебачення, кіно. А нині українського кіно більше немає, ніж є. Телебачення набридло, а театр був, є і буде. Бо це творення духу людського. Він може знидіти, але то буде час для пошуків. Виникатимуть нові напрями, стилі й жанри, до яких з’являтиметься і зникатиме інтерес, наставатимуть кращі й гірші часи. Зараз для театру часи не з легших, але й не найважчі. Якщо є негаразди у державі, те ж саме відбувається й у театрі. Ми дуже залежні від настрою людей, від політичної ситуації в країні. Чим вона гостріша, емоційніша, чим важче людям на душі — тим більше вони йдуть у театр, щоб подивитися, подумати, вивірити свої думки з тим, хто, що, як думав і говорив. Театр живий, його творять не тільки актори, а й глядачі, він виражає те, чим живуть прості люди. Це робить його незнищенним.
– Я казала, що розмови з вами завжди окрилюють, обнадіюють, надають впевненості, що все буде добре в нашому домі. Принагідно вас і львівських заньківчан вітаю з відкриттям сотого, ювілейного театрального сезону.
-Дякую.
– З них 52 роки служить у театрі Федір Стригун. І я не сумніваюся, що і цей сезон буде повним яскравих творчих подій та приємних зустрічей.
– Хочеться, щоб цей сезон був веселий, добрий, з гумором. У суспільстві багато проблем, тому не будемо занадто засмучувати людей. Нині глядач дуже любить комедію, легкі жанри і хоче бачити щось веселе, світле, що дає надію. Тому можна сказати, що ми навіть порушили свої традиції і почали сезон виставами «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’янка, «Гуцулка Ксеня», «Шаріка» Я.Барнича, «Сільва» І.Кальмана, «Криза» О.Огородника… У вересневому репертуарі є і «Наталка-Полтавка» І.Котляревського, «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого,   «Варшавська мелодія» Л.Зоріна, «Безодня» О.Огородника… Буде п’ять прем’єрних вистав…
– Серед прем’єр сезону і ваша «Марія Заньковецька».
– Це вистава за п’єсою Івана Рябокляча. Драматург писав твір спеціально для театру імені Марії Заньковецької, який має ексклюзивний дозвіл автора. Це – найкраща з п’єс про видатну акторку, які я прочитав, бо в ній є головне — як, де, звідки й чому з’явилася така актриса, як Марія Заньковецька. Її перша прем’єра була у 1972 році.
– У жовтні-листопаді в театрі має відбутися Міжнародний фестиваль за участі театрів з України, Польщі, Литви та Білорусі? Нове заньківчанське століття святково відзначатимете разом з ними в естетично довершеному комфорті свого оновленого приміщення?
– Уже з 10 жовтня плануємо обживати оновлене приміщення свого театру, а на 19 жовтня запланований академічний урочистий вечір з нагоди ювілею.
– Я знаю, що ви мрієте про таку виставу, яка б сколихнула всіх… А коли знаходите і за неї глядачі «голосують», ви продовжуєте шукати, бо творча людина не може насолоджуватися знайденим, вона прагне нових відкриттів.
– Дуже важко натрапити на таку п’єсу, щоб у ній був і біль, і сміх, і сльози. Але я все одно шукаю, щоб показати глибину людської душі, людської правди, людської віри.
– Бажаю, щоб ви не стомлювалися шукати і знаходити омріяне, те, чого прагне ваша мистецька душа. І серед опалого осіннього листя ювілейної осені відшукали не те, що хтось загубив, а те, чого ще ніхто не знайшов.
 
Людмила ОСТРОВСЬКА,
заслужений журналіст України