Епідемія холери

«Господе Боже. Помяни душі усопших робов своих во время холєри представшихся»  – з одного боку і «1831 року»  – з іншого гласить напис на невеликому хресті, встановленому на узбіччі польової дороги, яка колись мала назву «голгіцького гостинця», на горі Дубрівці (Дубівці) неподалік Завалова.

В історико-мемуарному збірнику «Підгаєцька земля» (Дітройт, 1980 року) Петро Сокольський писав:

«Велике нещастя впало на нашу околицю 1833-го року (рік автором вказано неточно – прим.)– кинулася пошесть холєри. Люди гинули, як комахи. Щоб запобігти дальшому поширенню зарази, при дорозі з Заставча до Волиці, на Дубівці, викопано велику яму, куди звозили трупів на спеціяльно для цього збудованому возі. Трупів скидали в яму і поливали вапном. Звозили сюди небіжчиків з Завалова, Заставча, Середнього, Яблонівки, Затурина, і тодішній парох Завалова, о. Елифей Гарасевич ховав їх там».

Холера була занесена в Україну 1830 року. Розповсюдженню її сприяла російсько-турецька війна, особливо коли військо поверталося з фронтів. Xолера виникла також серед російського війська, надісланого для придушення польського повстання (листопад 1830).

В період 1831 і 1832 років страшна епідемія охопила всю Європу, не оминувши і Галичину, де свого апогею вона досягла 1831 року. За урядовими переписами, холера тоді прогресувала у 3 608 місцевостях з населенням в 3 143 235 осіб, із яких захворіло 25 774, а померло

96 081. За цими ж даними, найбільший процент хворих був у Стрийському і Самбірському округах – 12 відсотків усіх мешканців, тоді як кількість хворих по всій Галичині становила 6 відсотків. Відсоток смертності був ще більш значним: у всій Галичині на 100 хворих помирало 38, у Львові – 52, в Тарнавському окрузі – 46, в Стрийському і Самбірському – до 40-66.

Лікувати не знали як, але якось боронитись мусіли.

Так, у Тернополі, намагались ізолювати холерних хворих у бараках на тодішній околиці, на місці нинішнього стадіону, закликали дотримуватися чистоти і особистої гігієни, але результат був незначний. Медичні, санітарні і організаційні заходи австрійської влади не давали особливих результатів.

Від холери померло більше 1500 мешканців, вона скосила за короткий час більш як 10 відсотків населення. П’ять місяців боролося місто з бідою… Богослужіння перестали проводити. Базари опустіли. Тернопіль обезлюднів, всі ховалися по хатах, не бажаючи спілкуватись з іншими людьми, щоб не заразитися. Через ті ж санітарні заходи для зменшення ймовірності розповсюдження хвороби  захоронення передбачливо не проводили на цвинтарях і в межах міста.

Тому не дивно, що така страшна біда викликала потрясіння в населення, що моментально збудила різні темні сили, які дрімали, але не зникали з глибини людської душі. Забобонний страх перед упирями, безперечно, стосувався таких темних сил, і в період розпалу епідемії цей страх доводить людей до страшної розправи – спалення.

Іван Франко описує подію, яка б сьогодні викликала сенсацію, у праці «Спалення упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.»

Згідно з цим рукописом, під час епідемії холери у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту заживо на вогнищі було спалено кількох чоловік, котрих односельчани запідозрили у тому, що вони упирі і причетні до спалаху хвороби. Подібні «акції інквізиції» відбувалися і в сусідніх селах – Уріжі, Ясениці Сільній, Бусовищі. Народ обирав ворожеїв, які ходили по хатах і розпізнавали «кровососів», після чого на упирів одягали залізні пута, приковували до них ланцюги і так вели їх аж на околиці сіл. Там, на терновім вогнищі, спалювали: «То в першу холеру, як зачали люде дуже мерти, чують ясеничане, що в Нагуєвичах об’явився такий хлопецъ, що упирів пізнає. ПоЇхали, привезли його, скликали громаду –  пізнавай! Щось він п’ять чи шість пізнав: «то, каже, упирі!» Зараз їх пов’язали, розложили терновий огонь, таку купу наклали, ях хату. Ті люде кленуть, що вони невинні, божаться, плачуть…»

Навіть попи не спроможні були одговорити селян від розправи, настільки закорінились дохристиянські вірування та традиції серед жителів села. Врешті решт «з’їхала з Самбора комісія, та кількадесят хлопів забрала до криміналу, бож то не мало людей і то добрих господарів, на стосах попалили». Звинувачених засудили на страту, але ті з підказки перемишльського єпископа оминули важкої покари, знайшли виправдання – палити на вогнищі відьом та упирів з давніх-давен злочином не вважалось, а було навіть звичаєм, підтвердивши це документами про 1764 рік, коли у селі було спалено «останню» відьму. Іван Франко пише так: «…зачали пани шукати в давніх паперах, чи то правда? Шукали, шукали –  не могли найти. Аж далі дійшли до таких старих паперів, що вже зовсім були збутніли, так що як узяти карту в пальці, то вона й розліталася, то мусили карту за картою ножем перевертати. І в тих паперах вичитали, що справді за давніх часів так судили. І то їм помогло».

В інших місцях від страшного лиха люди намагалися рятуватися молитвою. Серед численних чудотворних місць, які вибрала Пресвята Діва Марія на нашій землі, є село Корсів, на межі Галичини і Волині. Найбільшим скарбом села є чудотворна ікона Матері Божої.

Про давню історію ікони дізнаємося із народних переказів і записів метричних книг та низки історичних джерел. Цю реліквію в часи переслідування Святої Унії царським режимом принесли з Почаєва до Корсова у 1831 р. два брати Гайворони, василіяни, і залишили її на зберігання своїм родичам. Через деякий час ікона відзначилася численними чудами. Тому побожні власники передали її до сільської церкви, де реліквію з великими почестями помістили над головним престолом.

Серед 50 офіційно зареєстрованих у книзі –  літописі найважливіших чуд, найбільше приділено уваги події 1831 року. Того року у краю панувала епідемія холери. У згаданому літописі читаємо: «Парох церкви о.Петро Лотоцький разом із парафіянами, які ще залишилися в живих, звернувся в щирих молитовних благаннях до Пресвятої Богородиці відвернути від села страшну пошесть холери. Це було в день Покрови Пресвятої Богородиці. До церкви на Святу Літургію, на молитву до Пр. Богородиці прийшли всі, що залишилися здорові, в хатах залишились тільки хворі. Після торжественної Літургії сталося чудо. Холера відступила. Навіть ті, що були хворі, навіть ті, що вже не сподівалися вижити, виздоровіли…» Підтвердженням зцілення було вилите із золота серце із датою 1832 р., яке знаходилося на оксамитовому полотні під іконою. Поряд були ще понад 70 срібних і золотих дарів – ось, свідчення інших оздоровлень.

На державному рівні тривогу забив посол у Відні Іван Федорович. «Одержав я почасти листовно, а почасти з статті, поміщеній в «Wiener Zeitung» з д[ня] 31 серпня відомості о тім, що холера страшенно шириться в Тернополі і в сусідніх громадах (картини тих спустошень я не хочу тут малювати, – змальована в повищій статті урядової газети згідно з моїми відомостями). Щоб не тратити часу, звернувся я до вис[окого] міністерства з просьбою, щоб в дотичних округах не тільки не хибло лікарської помочі, але також щоб з кас урядових видано потрібні задатки для позакладання больниць. Мене запевнено, що все те якнайшвидше буде зроблено. Але отсе наново завзивають мене мої комітенти, щоб їм донести, що в тій справі зроблено і що я сам удіяв. Для того-то я вважаю своїм обов’язком яко посол міста Тернополя запитати міністерство:

  1. Чи вже видано розпорядження, щоб не тільки саме місто, але й окружні громади одержали потрібну лікарську поміч, так як тамошні лікарі почасти перетяжені, почасти недостаточні, а почасти й самі занедужали?
  2. Які розпорядження і які старання пороблено, щоб ті громади, котрі не суть досить великі, могли з каси державної одержати потрібні (на лікарів і больниці) задатки грошові?
  3. Позаяк місто Тернопіль, оскілько мені бачиться, не жиє в найліпшій гармонії з магістратом, то вважаю своїм обов’язком запитати, чи міністерство зарадить що-небудь, щоб вдоволити справедливі бажання тамошніх горожан?»

На ту інтерпеляцію, так реальну по своєму змісту і умірковану по тону і визначаючуся тим дуже корисно з-поміж множества пустих і загонистих інтерпеляцій інших послів, відповів міністр справ внутрішніх Добльгоф:

«Що міністерство зарадило взглядом холери, те завтра буде випечатано в «Wiener Zeitung», де також буде поміщене докладне справоздання о стараннях уряду, щоб улагодити те нещастя в Галичині. Міністерство вислало туди 12 чи 15 лікарів, всі свідомі мови крайової, за ними в короткім часі послідує новий транспорт. Один радця міністеріальний з міністерства внутрішніх справ поїде особисто до Галичини, щоб наочно переконатися о тамошніх відносинах санітарних. Також лікарі, вислані перед тим до Шлезка, упоравшись там, поїдуть до Галичини. Властям окружним наказано постаратись о больниці. А також о засмотрення громад в живності, так як пануючий в многих околицях голод дуже допомагає ширенню холери».

Окілько і як були виконані ті міністеріальні розпорядження, сього ми не знаємо. В Тернопільщині около половини вересня холера почала притихати».

Володимир ЧИСТУХ

с. Завалів Підгаєцького району

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*