Дискусія на грані «пораженчества»

Є така давня як світ річ – терези.  Ставимо на одну шальку вагу, на іншу – противагу. Або ж, у більш символічному сенсі – суперечливі величини, які часто просто взаємно виключають одна одну, і визначаємо, котра з них переважить. І отримуємо те, що отримуємо. Або ж, згідно з нашою українською специфікою, маємо те, що маємо.

Звісно, коли мова йде не про фізичні величини, отой кінцевий результат значною мірою є суб’єктивним і залежить від світогляду, політичних поглядів, зрештою, темпераменту того, хто в даний момент щось зважує на шальках терезів. Ясна річ, що в руках невиправного оптиміста баланс виглядатиме інакше, ніж у песимістичного скептика. Надам (з почуття жалю) перше слово саме останньому і спробую його руками відтворити нинішню ситуацію в Україні. Отой суб’єкт з вічно квасною фізіономією найперше процитує узагальнену думку наших вояків, які пройшли крізь горнило війни, що досі прикрита фіговим листочком під назвою АТО. Ось вона: «Проти нас воює добре вишколений і чудово озброєний агресор.  Зброя у наших ворогів краща, ніж у нас… І у них краще навчений і злагоджений особовий склад військ, багато прихильників на захоплених територіях…».

Оптиміст тут же спробує кинути на іншу шальку закінчення цієї цитати: «…Але ми воюємо за свою землю, за свій народ, за батьків, за дітей. А за що воюють вони? За тридцять сребреників? То нехай згадають, чим закінчив Іуда».

Ефектно? Напевно. Але коли отой ефект випарується (а це має властивість відбуватися дуже швидко), то що залишиться на терезах? Точніше, що переважить? «Тріскуча» фраза чи цілком матеріальна грізна сила, яку зараз не видно як і чим здолати? Можна скільки завгодно говорити про Іуду, тридцять сребреників, священну війну за свою землю, але, боюся, що в кінцевому підсумку оті невблаганні «добре вишколений і чудово озброєний» і (що зовсім не маловажно) «багато прихильників на захоплених територіях» можуть в сумі виявитися вагомішими факторами.

Безумовно, оптиміст так легко не здасться. Він покладе на шальку подвижництво наших волонтерів, без яких армія і добровольці були б голодними, роздягнутими й погано екіпірованими; він навіть згадає історію американської революції, коли регулярній британській армії протистояли погано озброєні та оснащені добровольчі батальйони; коли у молодої американської держави не було грошей, а ті, що були – розкрадалися (знайома для нас ситуація, чи не так?), населення штатів, розуміючи, що надії на державу немає, постачало й озброювало військо…А для повноти картини додасть, що у тодішніх штатах, попри масовий американський патріотизм, вистачало й саботажників, і шпигунів, і зрадників, які працювали на Британію. А ще було чимало тих, хто непогано заробляв на торгівлі з нею саме в розпал війни (правда, теж викликає цілком певні сучасні асоціації?). Та все ж, Америка перемогла і он якою стала.

Песиміст тяжко зітхне й скаже, що все описане відбувалося з Америкою ще в 1775-1783 рр. (багацько – цілих 8 років…). А на додачу покладе на свою шальку думку ряду європейських політологів. Згідно з нею, хоча РФ активно задіяна у воєнному конфлікті на Донбасі й потерпає від санкцій, збройне протистояння з державами НАТО через Україну (чого нам, звичайно, дуже хотілося б) їй не загрожує. Передусім це пов’язано з настроями в суспільствах Європи та США. Чимало жителів цих країн вважають Росію своєрідним «необхідним злом», засобом і бар’єром проти можливої загрози з ісламістського Сходу. Зокрема, в деяких країнах досить поширена думка, що у 90-ті роки Росія добровільно зреклася своїх післявоєнних «придбань» у Європі, вивела контингент зі Східної Німеччини, отож за це не варто, мовляв, лізти у «її» справи десь у Грузії чи Україні…Дуже прикра думка, але вона, на жаль, «має місце бути».

Ось так. На одній шальці – щира волонтерська допомога, жіночки, котрі довго розповідають у місцевих теленовинах, як вони ліплять вареники для бійців на сході й пильнують, щоб вони не зіпсувалися (велике їм за це спасибі), а на іншій – глобальні геополітичні «розклади», в яких Україні заздалегідь відведена роль об’єкта. Мобілізуйте увесь свій оптимізм і спробуйте визначити, що може переважити…

Усе сказане – не капітулянтські рефлексії й не підступи запроданця, а заклик до енергійного і невтомного пошуку реальних і якомога ефективніших за нинішніх умов способів усунення біди, що нависла темною хмарою зі сходу. При цьому в умові вирішення цієї надскладної задачі вказано: покладатися ми маємо передусім на самих себе. Принаймні, тепер. Що краще при цьому: «закручування гайок» всередині країни, пошук внутрішніх ворогів, нагнітання зайвого пафосу і зображення «всенародної єдності й ентузіазму», чи виважена, де потрібно – гнучка політика підвищення опірності держави, пошуку сильних союзників і зведення до мінімуму переваг брутального противника? Відповіді на ці запитання дасть час.

Ігор Дуда

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*