Добровільна боротьба не на життя, а на смерть…

Час від часу разом із волонтерами відвідую найнебезпечніші місця бойових дій. Привозимо хлопцям- добровольцям допомогу, розказуємо про них у соціальних мережах. Адже провідні ЗМІ (крім газети «Свобода») майже не розповідають про цих бійців. Дуже багато інформації про підрозділи добровольців приховується. Тому в мирній Україні або не відають нічого, або лише здогадуються. Хоча боротьба тут іде не на життя, а на смерть.

Виїхали з Покровська в обід. Перед в’їздом в Авдіївку нас довго перевіряли. Обличчя п’ятьох суворих хлопців-волонтерів, одягнутих у форму-«горку», не дуже радували нацгвардійців на блокпосту.

Першими в нашому списку – медики Авдіївки. Привезли їм одяг, медикаменти. Та позитив швидко змінюється на негатив. У госпіталь привозять двох поранених: молодого хлопця, якому осколок поцілив у руку, і чоловіка років п’ятдесяти – контузія. Воїнам надали першу допомогу і повезли у Покровський військовий госпіталь. А ми їдемо далі. Туди, де чути важкі постріли.

Тільки проїхали стару Авдіївку, як на околиці щось розірвалося. Клуби чорного диму оповили будинки. Солдати 72 бригади, які охороняють дорогу, попередили, що наш транспорт може стати мішенню для терористів. Тому краще викликати хлопців сюди. Вони на замаскованих і заляпаних багнюкою джипах не такі помітні. Телефонуємо добровольцям, через півгодини обіцяють під’їхати. Чекаємо. Біля нас зупинилися два солдати, які повернулися з дозору. Обидва в болоті. Кілька разів їм довелося лягати в автомобільну колію. Так прицільно по них гатили. Розговорилися.

– Воюю з 2015 року, вже якось призвичаївся. Хоча бувають дні, коли волосся дибки стає від побаченого і почутого, – розказує рудоволосий чоловік із позивним «Лис». – Москалі, отримавши черговий гуманітарний конвой, луплять так, що аж земля горить. Можуть напитися чи обкуритись, тоді просто морально діють на психіку – стріляють, куди завгодно. Часто такі випади приносять біду. П’ятнадцять хвилин тому нам повідомили, що снаряд прилетів на нашу позицію. Пряме влучання – три вбитих. Ось тобі й мінські домовленості…

Приїхали добровольці. Обнялися, передали їм продукти, воду, ліки, одяг. Вони вже також знають про загиблих. Злі, хоч і намагаються з нами жартувати. Але довго теревенити нема часу. Побратими повертаються на позиції, а ми прямуємо далі. На фронті немає ні початку робочого дня, ні його завершення. Всі цілодобово працюють на перемогу. Ніч застає нас на одній із баз в районі Донецького аеропорту, де живуть добровольці. У будь-якій ситуації вони завжди раді гостям. Повечеряли. Одні пішли спати. А кілька хлопців вийшли покурити. Лінія вогню – за чотири кілометри. Звуки канонади чути дуже добре. На темному небі видно різкі спалахи. Подивившись і послухавши, як гатять з того боку, з прокльонами в бік росіян теж лягаємо спати. Хоча розуміємо – нашим хлопцям буде сьогодні важко.

Ранок зустрів нас холодним сонцем. Проте час вирушати в дорогу, а не ніжитися під ковдрою. Проїжджаємо біля Республіки Міст. Минулого разу, ми ледве живі залишилися, так шалено працювали москальські міномети. Зупинились на декілька хвилин, щоб поговорити з бійцями на  позиції.

– Слава Україні! Яка обстановка, друзі? – запитуємо. Хлопці щуляться, адже холодний вітер пронизує до кісток. Не допомагають навіть бушлати.

– Героям слава! Зараз холодно, – сміючись відповідають вони. – Проте, здебільшого, гаряче. Тільки над ранок перестало «пекти»…

Головне, що після неспокійної ночі всі живі та здорові. А тому вже з кращим настроєм їдемо в напрямку Кримського. Дорога така, що не дає заснути. Нас кидає так, що дивуємось, як наша машина витримує. Під’їжджаємо до Луганської області. Нас зупиняють на поліцейському блокпосту. Хлопці в чорних балаклавах мовчки показують, що потрібно відкрити брезент, яким накритий кузов автомобіля. Наш водій, також мовчки, виконує це прохання. «Ментів» зацікавив безпілотник, який веземо добровольцям. Як наслідок, годину «пробивали» кожного по базі, чи ми не терористи, любителі коноплі й філософії. За час перебування там побачив багато цікавого. Великі вантажівки з луганськими номерами проїжджали безперешкодно. З деякими водіями «менти» навіть віталися. Пропускали без огляду і дорогі іномарки. Трапився й кумедний випадок. Зупинили автомобіль, а з нього вийшла елегантна дама в вишуканому платті. Коли відкривала багажник, вітер почав загравати з подолом її сукні. Це так зацікавило поліцейського, що він забув, куди має дивитися. Від ситуації виграли й ми – нас відпустили. Через три години приїхали в Лисичанськ, на базу батальйону ОУН. Віддали подарунки, сфотографувалися на фоні портрета Степана Бандери. А я не міг оминути порожню собачу будку з написом «Міша». Песик-тезка кудись втік, залишивши своє помешкання.

Перед Кримським ми зупинилися. Дороги не було. Її розмили дощі. На позиції їздила тільки важка техніка. Асфальтована дорога пролягала в Дебальцеве, до якого залишалося чотири кілометри. Ми вирішили повернутися в Лисичанськ і заночувати на базі блокадників. Після смачної вечері та стількох кілометрів у дорозі втома валила з ніг. Але хотілося поспілкуватися з хлопцями.

– Де зараз Парасюк, Семенченко? – запитую у кремезного хлопця, який у формі батальйону «Донбас» нервово курив на вулиці.

– А хто їх знає. Після розгону 16 редуту і рішення Президента про заборону торгівлі з терористами, вони втратили інтерес до блокади. Один рани зализує, інший теж мовчить. Більше у них нема що запропонувати людям. Їхній дешевий піар закінчився, більше на них не ведуться. Проте і боротьбу ніхто не припинятиме. Ми тут стоїмо не за Парасюка. Багато людей його не люблять. У нас одна мета – зупинити торгівлю з окупантами, звільнити заручників. А вони своєї, певно, вже досягли…

Зранку  – знову в дорогу. На декілька хвилин у Бахмуті заїхали до блокадників. Видовище – незабутнє. На величезній території багато наметів. Посередині навіть міні-капличка стоїть. Все обнесене колючим дротом. Всюди чергують бійці з величезними буками. Цих уже просто так не візьмеш.

Тому спокійно їдемо далі. На блокпостах нас майже не затримують, упізнають учорашніх «гастролерів». З посмішкою бажають щасливої дороги. Кінцева наша зупинка – Мар’їнка. Точніше, дитячий садочок, який був зруйнований сепаратистами. Там потребують допомоги. Поки їдемо містом, бачимо результати недавніх обстрілів. Багато будинків розвалені, але поряд бавиться і веселиться дітвора. Немовби немає війни.

В дитячому садочку ремонт майже завершується. Залишилося придбати маленькі шафи, куди діти складатимуть одяг, столи і стільці, ліжка, сантехніку. Хлопці, поспілкувавшись із завідувачкою садочку, обіцяють чимось допомогти. І ми, стомлені, проте щасливі, повертаємось у домівки. Короткий відпочинок і знову боротьба. Адже, навіть якщо ми зневірилися, відступати не маємо права – надто багато крові пролито і надто багато людей чекають на нашу допомогу. А що держава? А в держави, видно, інші проблеми…

Михайло УХМАН

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*