«Настали важкі часи» – цю фразу я дедалі частіше чую від своїх рідних і друзів. І справа не лише у відсутності коштів, високих цінах… Справа в людях. Звідкілясь узялась незрозуміла озлобленість. Іноді здається, що ті, котрі ще недавно приятелювали, нині готові один одному горло перегризти. З такими емоціями живу останні кілька місяців. Сум стискає серце, усмішка все рідше з’являється на обличчі. Та вчора зустріла подругу. Не бачила її років зо п’ять. Ми колись разом працювали разом, приятелювали, а тоді дороги розійшлись.
Ганнуся дуже змінилася. Кудись поділась її довга коса, непримітний одяг. Я аж рота роззявила, коли побачила, як колись сіра мишка стала справжньою красунею.
Ще кілька років тому вона була усім невдоволена: начальство погане, зарплата мала, хлопці усі однакові… Щодня вона буквально «капала» на мізки своїм негативом. А тут таке перевтілення!
- Що з тобою трапилося? – випалила я. – Вдало вийшла заміж? Чи може отримала спадщину?
- Навчилася жити! – відповіла вона.
Тоді Ганнуся за горнятком запашної кави довго розповідала, як вона жила. Ніщо її не тішило. За що б не бралася, усе падало з рук. Бабуся була її єдиним другом і порадником. Якось порадила вона онучці піти на сповідь до старого священика, він був настоятелем в одному селі, неподалік Тернополя. Люди казали, що він багатьох людей врятував: кого від пиятики, кого від самогубства.
Коли я зайшла у дерев’яну церкву, у мене серце забилося так, що хотілося і сміятися, і плакати водночас, – захоплено розповідала Ганнуся. – Із захристії вийшов старенький, згорблений священик. Побачивши мене, усміхнувся, взяв за руку і повів на лавку, неподалік Тетрапоту. Я висповідалась і вже збиралася йти, як він знову взяв мене за руку. Сказав: «А тепер поговоримо, як друзі». Я зніяковіла. «Чого тобі хочеться в житті? Про що мрієш?» Я аж заклякла, бо, справді, про що мріяла, до чого прагнула – не знала. Він тихо прошепотів: «Якщо людина втрачає сенс у житті, не знає, для кого чи для чого їй жити, коли неспокій, а то й байдужість проїдають зсередини, треба творити добро. Тоді все стане на свої місця. Бо добро, доню, завжди до добра тягнеться…» Наступного дня ми зі священиком поїхали у дитячий будинок. Дивлячись у маленькі світлі оченята, я плакала. Через день – у дім престарілих. Потім – у притулок для бездомних. Я не могла повірити, що є стільки людей, котрі направду потребують допомоги. Тоді священик сказав: «А тепер вирішуй сама: чи все життя ходити похнюпленою, нарікаючи на всіх і все, чи радіти, допомагати іншим, прикрашати цей світ».
Із тих пір я не бачила отця. Кажуть, виїхав до дітей за кордон. Та хотіла б йому подякувати за те, що змінив моє життя.
Нині я допомагаю сиротам, працюю волонтером у притулку для безпритульних собак, організовую доброчинні концерти. І викинула зі свого серця негатив. Жити треба тут і зараз, і тільки з усмішкою та незаперечною вірою у прекрасне майбутнє!
Зоряна ДЕРКАЧ
