До 140-річчя: Януш Корчак у Тернополі

22 липня виповнилося 140 років від дня народження Януша Корчака – всесвітньо відомого письменника-казкаря, публіциста, лікаря, педагога та великого праведника, увесь життєвий шлях якого був втіленням його світоглядних гуманістичних принципів – жити у правді та любові до ближнього, навіть у найжорстокіших обставинах.

Корчака вважають польським письменником. Він і сам почувався варшав’янином – вулиці цього міста та Вісла були його малою вітчизною.

Мало відомо нам про український період у його житті. Доволі часто у біографічних публікаціях про нього згадують дворазове перебування у Києві під час Першої світової війни – У 1915 та 1917 р.

Загалом Корчак провів на тій війні більше трьох років, переважно на Галицькому фронті, тобто, перебував на Волині, Поділлі та в Галичині. На жаль, про ці роки його життя знаємо ще менше. У нарисах «Виховні моменти» знаходимо згадки про один яскравий епізод, пов’язаний саме з Тарнополем. Тут Януш Корчак, можливо, вперше виявляє себе неординарною особистістю, спроможною на неймовірні вчинки милосердя й самопожертви…

Отже, на початку Першої світової варшавського лікаря Генріка Гольдшмідта мобілізують у званні поручника до російської імператорської армії. На той час він був уже знаний і як письменник Януш Корчак та засновник будинку сиріт на вулиці Крохмальній. «Білим будинком у сірій Варшаві» цей сиротинець став не лише через світлий тиньк на стінах. Саме тут Корчак відчув, що знайшов велику справу свого життя – піклуватися про знедолених дітей.

Війна перешкоджала його покликанню письменника і педагога, тож Корчак ненавидів її. У його сприйнятті це був навіть не просто злочин, а «учта збожеволілих із п’яного сатанинського весілля». Як військовий лікар, він всіляко намагався подовжувати пораненим солдатам термін перебування у лазареті, за що начальство постійно йому дорікало.

Правда війни була надто гіркою, писати про неї було непросто. На початку був відступ війська росіян зі Східної Прусії та Мазурів. Далі – Галичина та Волинь, які у 1915 – 1916 роках стали ареною жорстокої битви між російською та німецько-австрійською арміями. Навіть для щоденникових нотаток не вистачало часу. Збереглися лише окремі записи, наприклад: «Стільсько – село в Карпатах. Біля підніжжя гори – хатина. А в ній – дві свічки. Ми – армія, у відступі, тікаємо. А чим була російська армія, коли тікала, знають усі – вона була жахлива для усіх, у першу чергу євреїв. Запалити о п’ятій вечора свічки і навіть не завісити вікна хусткою – це безумство… Я не знаю, хто мешкав у тій хатині, хто наважився запалити свічки і вікон не завісити…».

Вочевидь, давалася взнаки його душевна самотність у колі російських офіцерів, відсутність будь-якого зв’язку із близькими людьми: «Два роки я не бачив нікого зі своїх, півроку тому – лист, короткий, пожмаканий, що випадково прорвався крізь кордон багнетів, цензорів, шпигунів…»

І все ж Корчак намагається писати. До нотаток, у яких викладено його погляди на філософію і практику дитячого виховання, він ставився, як до власного духовного заповіту: «Під час війни «Як любити дитину» написане на кількагодинних привалах. У Єзьорній навіть Валенти збунтувався». Валенти – ординарець лазарету, якому Корчак доручав вечорами передруковувати свої рукописні сторінки на машинці. Єзьорна – то, скоріш за все, сучасне село Озерна поблизу Тернополя.

Отже, у березні 1917-го лазарет, у якому служив лікар Гольдшмідт, стояв десь в околицях Тарнополя. Там було більше двохсот поранених і хворих солдатів. Скориставшись затишшям на фронті, Корчак відвідує місцеві дитячі притулки у місті. Був вражений тими жахливими умовами, в яких животіли позбавлені догляду, голодні, замерзлі, брудні діти: «Це не інтернат, а смітник, куди скидають дітей, завали війни, сумні відходи дизентерії, висипного тифу, холери, які змітають батьків, ба, тільки матерів, бо батьки воюють за новий поділ світу».

Тож він наважується забрати з притулку хоча б одного з тих приречених дітей – одинадцятирічного хлопчину на ім’я Стефан Загродник. «Його звати Стефан, – писав лікар. – Мама померла, коли йому було сім років – не пригадує, як її звали. Батько на війні або в полоні, або вбитий. Має сімнадцятирічного брата в Тарнополі. Жив із братом, потім із солдатами, півроку живе у притулку».

Проти цього відчайдушного кроку Корчака протестував навіть ординарець Валенти.

Стефан так розповів про себе: «Моя мама була русинка, а тато поляк. А хлопці йдуть за батьком. А ви знаєте, де Підгайці? Мій тато звідти… Мама кашляли, харкали кров’ю – був цирульник – сказав, що нічого з цього не буде. Потім мама ходили до лікарні, аж вмерли».

У спілкуванні з хлопчиною Корчак отримує тепле відчуття, що він вже не самотній у жорстоких буднях війни. У вільні години намагається вчити хлопця читати, рахувати, спілкуватися з незнайомими людьми. Вдень той допомагає шпитальному столяру на прізвище Дудук у його майстерні. Ввечері – зустрічає стомленого лікаря з чергування: «Виходжу… біля дванадцятої. Повертаюся до хати, запалюю лампу – Стефана немає. Що за біда? Виходжу, у дверях зустрічаюся зі Стефаном.

– Де ти був?
– У кухні. Все виходжу, дивлюся у вікно, а ви все сидите. Аж дивлюся – вас немає. Я так летів, щоб вас наздогнати.
– Боявся?
– Та чого я мав боятися?
Ні, він не боявся. Чекав, виглядав, біг, щоб йти разом…
ОСЬ Я ЗНОВУ НЕ САМ.
Я відчув безмежну вдячність до цієї дитини. В ній немає нічого незвичайного, нічого, що приваблювало б, приковувало. Звичайне обличчя, вигляд без шарму, пересічний розум, мало уяви, повна відсутність чутливості – нічого з того, що прикрашає дітей.
Але через цю непримітну дитину, як через будь-який кущ, промовляє природа, її споконвічні права, Бог. Дякую тобі, що ти такий, як є – отак собі…
«Мій синок», – ніжно подумав я. Як йому подякувати?»

Або таке: «Стою біля печі й думаю про сьогоднішній урок. Раптом Стефан, який уже лежить:
– А ви мені обіцяли.
– Що?
– Казку.
Він уперше сам нагадує про казку.
– Розповісти тобі якусь нову?
– Ні, про Аладіна… Але сядьте.
– Де?
– Тут ближче – на стільці.
– Навіщо?
– Ну, то розповідайте біля печі.
Ніби нічого особливого, але скільки в цьому змісту…»

Стефан Загродник мешкав при лазареті впродовж двох тижнів. Він дуже швидко прогресував у читанні, захоплено слухав казки, які йому переповідав Пан Доктор і випромінював щастя, якого вистачало обом. Він лише побоювався, що полк вирушить у похід, і Доктор знову поверне його до притулку.

Ця ідилія двох посеред страждань війни перервалася раніше, аніж полк вирушив, через те, що Корчак захворів на трахому, і його вимушено перевели до іншого, інфекційного шпиталю:
«Я здоровий, а ви хворі, – сказав він увечері.
Я вдячний йому за це речення. Не знаю, чому він сказав:
– Тепер я зовсім не думаю про брата.
– Це погано, ти повинен думати про батька і брата.

Підла війна.
Він плакав, коли я їхав до лікарні. Припускаю, що це спогад про родинне гніздо: треба плакати, коли хтось іде до лікарні, помирає».

Врешті-решт полк таки вирушив і ординарець Валенти був змушений повернути хлопчину до притулку.

*  *  *

Вони більше ніколи не зустрілися.

Ми не знаємо, чи намагався Корчак розшукати свого Стефана у Тарнополі після війни. Ми не знаємо, чи намагався Стефан розшукати свого Пана Доктора у Варшаві, куди той повернувся після війни – продовжувати місію опіки будинком сиріт на Крохмальній.

Знаємо, що Януш Корчак не зрікся тієї своєї гуманної місії до самого кінця, коли він свідомо прийняв смерть у газових камерах Треблінки разом із своїми малими вихованцями у серпні 1942-го.

І віримо, що посіяне ним в обпаленому війною Тарнополі зерно добра зійшло і зросло. Що той хлопчина, Стефан Загродник, пережив таки воєнне лихоліття і виріс достойною людиною.

Тож доктор Корчак – Гольдшмідт – заслужив на добру пам’ять не лише на своїй малій вітчизні, а й у Тернополі.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*