Для Індії ми вже не «раша»

Тут уже не вважають, що ми «раша». А при слові «Україна» зі знанням справи уточнюють, що столиця наша – Київ. Йдеться про Індію – другу за кількістю населення країну. А свої враження про зустріч із нею погодилася передати нашим читачам спеціальний кореспондент «Свободи» Людмила Островська.

Збираючись у подорож на південь Індії, я прочитала стільки довідкової літератури, що мені під час посадки в літак здалося, ніби якесь із попередніх життів я таки прожила на Індійському півострові. У місці, куди ми прилетіли, рідко буває Інтернет, і не полишає враження, що я в індійському кіно…

Саме Індія, на думку мореплавців, була країною чудес. Сюди шукали шляху європейці і в нові часи. А сьогодні ця країна має один із найвищих у світі темпів економічного зростання і, за прогнозами спеціалістів, у рейтингу світових економік скоро випередить Великобританію, колонією якої колись була. Проте важливою проблемою залишається бідність, безробіття та низький рівень грамотності населення. Забігаючи наперед, скажу, що була вражена у Центрі Йоги, де замість підписів досі ставлять «плюсики».

При слові «Індія» відразу уявляєш образи співаючих танцівниць, супергероїв, закоханих романтиків із фільмів. Але не тільки кінострічки символізують цю частину світу. Індія – батьківщина шахів, алгебри, геометрії та ароматних паличок… Тут всюди відчуваєш букет ароматів ладану і жасмину-сандалу. Мені пощастило на вулицях Бангалору і Путтапарті не бачити бродячих корів, а замилуватися чорнобривцевими вінками і серед пахощів сандалу, масали та евкаліпту вловити аромат хризантем.

Відчула щемну причетність до цього краю. Думаю, таки арії – трипільці з наших земель – 5 тисяч років тому влили свою кров і знання у давню Харапську  цивілізацію, коли кочівники відтіснили її на південь. Хай навіть це буде лише моя версія, я пишаюся пращурами. Бо й тепер в Індії зустрічають Новий рік у березні, як колись було і в нас. І таки веди із Велесової книги осіли тут і розвиваються, залишивши на нашій території багату і схожу міфологію. На храмах є солярні знаки, як і в давній українській вірі. Саме арійці назвали річку Інд словом «Шіндо», що і дало назву країні.

Маючи потужний військово-промисловий і космічно-дослідницький потенціал, миролюбна Індія за свою багатовікову історію не вторгалася на територію інших країн. Як і Україна. І цим ми теж схожі. Індія настільки яскрава, кольорова, різнобарвна, що, побачивши її ще з вікна літака чи автобуса, хочеться розпростерти для обіймів руки. Для тих, хто тут бував упродовж 20-10 минулих років і долав шляхи грунтовими сільськими дорогами, є приємна несподіванка: з Бангалору на Путтапарті – дороги еміратських і європейських стандартів.

Дорогою до ашраму Саї Баби не могла не помітити, як шанують тут наші національні кольори, хоч індуси й не знають, що наш прапор – синьо-жовтий. Просто ці кольори – їхні улюблені. І ця любов могла передатися на генетичному рівні. Жовтий колір для індійців — це колір сонця, пишнота і сяйво. Блакитний – символ правдивості.

Більшість індусів – дуже віруючі. Індуїстські храми (цю релігію сповідують майже 90 відсотків населення) відчинені з 5 ранку, коли не так спекотно. На всю округу з динаміків лунають гучні молитви.

Особливо поширений в Індії культ життєвої сили і чоловічого начала, духовної енергії. На зображеннях божество сидить на тисячоголовому драконі або на троні у вигляді білого лотоса. Ворота в місто, скульптури на будівлях, невеликі каплички, фігури… Все це гармонійно вплітається в яскравий орнамент Індії.

Але якби мене запитали про головні звуки країни, я розгубилася б… Удень за вікном – щебетання пташок – яскраве, милозвучне, не пізнаване. Уночі – неперевершені мелодії багатотисячного хору цвіркунів.   Уранці округу наповнює молитва, увечері –  піснеспіви на прославу богів. А на вулиці, де правила дорожнього руху – дуже умовне явище, звучить передзвін клаксонів, викриків і шуму двигунів…

Та коли абстрагуюся, бачу жінок у яскравих сарі, їхні білозубі посмішки, усміхаюся навзаєм і ніби чую ті індійські мелодії, які так ніжили вухо нашого покоління. Індіанці – дуже добрий і цивілізований народ, зворушливо-комунікабельний. Запрошують сфотографуватися з ними. А за кілька днів упізнають, беруть за руки і хочуть обійняти. У них це гарна прикмета: світлошкірого торкнешся – багатим будеш. Я знаю, що через тиждень за кольором шкіри буду однією з них, тому тішуся, купаючись у теплі таких стосунків.

Мені завжди щастить на чудових людей.  Зокрема, продавець зелених кокосів розповів, що ці плоди бувають різного ступеня стиглості. Попросила дати без м’якоті,  лише з молоком. Він розбив п’ять кокосів і вибрав повнісінький. Думала дасть, що під руку потрапить, а тут – такий сервіс.

Цікаво, що в місті можна зустріти файних мавпочок. Торговці фруктами нарікають, що ці хитруни люблять поцупити з прилавків смакоту.

Незважаючи на бідність, народ охайно і яскраво вбраний. Є прохачі біля святих місць, але це – не масове явище. Вражає яскраво-золоте вбрання жінок, багатство бутіків, де очі розбігаються, і шаноба, з якою запрошують до магазинів. Правда, їхній одяг актуальний лише там, тож у чергу за сарі європейці не стають, але приміряють.

Це – перша пригорща вражень про країну, в якій я дуже хотіла побувати.

Людмила ОСТРОВСЬКА

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*