«Де так медово пахнуть Медобори…»

Нині Надія Гаврилюк живе і працює у Києві – старшим науковим співробітником Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Національної академії наук України. Вона відома не лише як авторитетний літературознавець, кандидат філологічних наук, а й як поетеса. Художній доробок авторки становлять сім збірок поезій, у тому числі одна в перекладі польською мовою. Її вірші опубліковані у всеукраїнських і закордонних виданнях, покладені на музику: вона – лауреат престижних літературних конкурсів. Ось як відгукнулася про творчість цієї письменниці лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури Віра Вовк: «Поезія Надії Гаврилюк – в сяйві людського духу, не в погоні за порожніми новизнами, з власним стилем, що не будований на інших взірцях». А кандидат філологічних наук, доцент Івано-Франківського інституту розвитку людини «Україна» Галина Стасюк наголосила: «Вірші Надії Гаврилюк – наче літературні едельвейси (рідкісно життєствердні й оптимістично світлі). У цих віршах дуже багато жіночності, світла й Мудрості. Від них розвиднюється на душі».

У спогадах уродженка Чернівців, випускниця  Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка Н.Гаврилюк часто повертається у Теребовлю, де минули її дошкільні роки і де закінчила два початкові класи середньої школи. Озивається пам’ять серця…

Сьогодні Надія Гаврилюк із добіркою поезій – у гостях у «Свободи».

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Теребовлянщина

Якщо життя обпалить тебе болем

На швидкоплинну, мов пилина, мить,

Полинеш згадкою до Теребовлі,

Під неба не захмарену блакить.

 

Де світ тобі відкрився неозоро,

Де зайчик сонячний танцює у воді,

Де так медово пахнуть Медобори,

Де ще бабуся зовсім молоді,

 

Де втома ще тебе не подолає,

Де Гніздна, гнізда – і твоє, і лелечат,

Де Церква Святого Миколая

На серці виткала віків печать.

 

Прорвавши часу нетривкі границі,

Розчулена душа тихенько хлипає,

Мов дзвін великий – дар для Зарваниці,

Що розливає благодать над Стрипою.

***

Якщо душа дбайливість залишила –

У ній осіла перша порошина,

Ще не помітна, перший крок до бруду.

Як над створінням панувати буде,

Коли собі – створінню – не є паном,

Піддатлива лиш схильностям поганим,

Ще й нерозумно вгору несе око.

Немов не бачить Бог гріхів, пороків?

Одначе, ні – то власне око темне

І панування гордощів таємне

В душі такій – гріховна порошина:

Не бачить-бо, що Бога залишила,

Живе отак, помножуючи сміття,

Руйнуючи себе все на світі,

А мала б порати і доглядати

Земні сади біля своєї хати,

І хату власну – храм і сад чеснот –

Спів діяти з Подателем щедрот.

***

Пришвидшую кроки  і серце прискорюю,

І часу  відносить стрімка течія

До рідної хати, де запах цикорію,

І тітка питає маля: «Ти чия»?

Бабусина, мамина, татова, так?

Медово день пахне, і сонце, як мак –

Пелюстка гаряча в високому небі.

Здається, що я повернулась до себе…

Бабуся і мама, і миле дівчатко,

І важко душі ще збагнути спочатку:

Ця дівчинка мила – чи ти це, чи я?

Лиш пам’ять – прозора стрімка течія.

***

Доля, кажуть, така нам випала:

Дощ, болото, холодні шанці,

Ця земля, що війною випалена…

Як тут злобі не дати шансів?

 

Як пройти, щоб не згинув жоден,

Коли кулі, мов град, і гранати…

Коли душі – пшениця між жорен,

Як без вибору, все ж обирати?

 

Тих, що поряд з тобою, минущих,

Заступити від обстрілу й міни?

Запалити вогнем світлим душі?

Найдорожчих ніхто не замінить…

***

Кулі свистіли ніби крізь тіло,

Скрізь чорнота вибухала кармінно.

Різь у зіницях – несила звільниться:

Два побратими лягли на карб мінам.

 

Там же чота… тож відкриту місцину

Перебігаєш, страхи розчавивши.

Десь звіддаля долітає: «Мій сину»…

Вкотре здригнувсь… Теплий дім… Вітер свище…

Надія ГАВРИЛЮК.

 

 

 

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*