Бувальщина

Перемога

Спільну мову з матір’ю Надійка втратила давно… Мабуть, ще тоді, коли батькові-інженерові часто доводилось їздити у відрядження, а до матері, контролера м’ясокомбінату, приходили, як вона висловлювалася, “колеги по роботі”. Надійку відразу ж відпускали в кіно, щоб не заважала… Одягалася, мовчки виходила, та в очах дівчинки було стільки зневаги, обурення, образи, що навіть байдужа до всього, крім себе, мати не могла не помітити цього.
Одного дня, уже добре напідпитку, мама зірвалася, кричала про доччину невдячність. А коли та спробувала заперечити, побила її. З того дня між матір’ю і дочкою виросла стіна відчуження…
Надійка не могла дивитися батькові в очі. Ніби вона його обдурювала…
Батько якось сам побачив, як материні друзі-калимники пили з його дружиною. В домі почастішали суперечки. Квітка едельвейс у горілці не цвіте… Надійка відчувала себе такою самотньою! Тому, коли батьки вирішили віддати її в дитячий підлітковий санаторій, навіть зраділа. Діти зустріли Надійку привітно, але вона, пригнічена сімейними клопотами, довго була серед них чужою. Нікому нічого про себе не розповідала. Пік біль: батьки її не провідували.
Тітка написала в листі, що вони розлучилися… Хто ж у дітей питає їхню думку?! А дитяче серденько не змогло більше ховати в собі біль і розпач. Зі сльозами на очах розповіла вчительці свою сімейну трагедію. У цей день їй було потрібне материнське тепло.
Поволі з ровесниками ставала товариською, душа її відкривалася дружбі, людській доброті…
Та знову новий удар приніс дівчині біль. Сталося це незадовго до випускного вечора. Її провідав батько зі своєю новою дружиною – привезли білосніжну сукню. І вона тепер уявляла себе в ній у вихорі вальсу, з квітами в руках.
Якось дівчина підбігла до вчительки.
– Відпустіть мене додому. Мама купила мені білі туфлі! – раділа, як соловейко сонячному дню. Раділа не так туфелькам, як тому, що купила їх саме рідна мати.
…Повернувшись у санаторій того ж дня, Надійка усіх уникала, забилася біля старенької липи у парку і там дала волю сльозам. Збіглися подруги, втішали. Крізь сльози Надійка мовила:
– Мама від мене відреклася!
Страшне горе – смерть матері… Та найстрашніше для дитини – втратити її живою.
Не могла Надійка не розповісти вчительці про свій біль. Вона знову застала в хаті п’яну оргію, на підлозі в кутку валялися порожні пляшки… Дівчина обурилася, а у відповідь полинули слова брудної лайки, прокльони і такі страшні слова:
– Геть! Геть з мого дому! Ти мені… не дочка!
А білі туфельки, котрі мама купила Надійці в хвилини короткого душевного каяття, мама віддала сусідці вчора за пляшку самогону.
Дівчина не пам’ятала, як вибігла з подвір’я.
Перед випускним прийшли однокласниці до класного керівника:
– Ми купили Надійці гарні білі туфельки. Разом усі склалися. Попросіть, щоб прийняла наш подарунок.
Відчувши щирість друзів, взяла. З очей так і бризнули сльози радості, сльози вдячності.
…Музика, врочисті слова, квіти, останній шкільний дзвоник і прощальний вальс… Дівчина вирішила вступати в школу поліції.
Пощастило. Гарно вчилася, поділилася своєю бідою з куратором групи, який бачив, що її ніхто не провідує з рідних.
…Одного дня полковник підвіз курсантку школи поліції у лікарню, на побачення з рідною матір’ю, яка того дня обняла свою кровинку і в присутності гостей промовила:
– Прости, донечко… Прости…
У серце Надійки повернулася матір. Днями вона стала бабусею.

Іван БАНДУРКА