Братство, яке йде в бій за Україну…

28 листопада в Україні відзначатимуть 5 річницю створення «Правого сектору» – організації, яка повела людей на Майдан 2013 року. Повела в бій за нове життя, проти старої системи. Організації, яка на війні, та й не тільки, вселяла страх у московських окупантів. Про особливості цієї боротьби розповідає начальник штабу ДУК «Правий Сектор» Олег Кузько (друг «Кулібін»).

– Як почалися твої бойові дії?

– Я з групою бійців у складі 15 чоловік прибув на базу 5 батальйону ДУК у вересні 2014 року. Нас розподілили в резервну сотню. Пригадую, підійшов невисокий худорлявий чоловік в кумедній шапці і каже: «Хто хоче в розвідку?» Ми всі – «донбасята», тому відразу ж зголосилися. Він спочатку впирався, та коли дізнався, що наша група прийшла з батальйону «Донбас» і в нас є машина, то погодився. На фронті ми майже не стріляли, акуратно мінували обєкти і слухали, як вони підриваються. Потім аналізували свою роботу.

Перший контактний бій відбувся в листопаді, у мій день народження. Тоді тільки інтуїція, якесь відчуття небезпеки врятували мене від смерті.

Після цього було дивне відчуття куражу. На цій хвилі відсвяткували мою «днюху», і знову почалася робота. Тим паче, що з Києва повернувся капітан Воловик («Сєва»). Але 21 листопада 2014-го сталося непоправне – друг «Сєва» підірвався на розтяжці. Ми всі були зобов’язані йому за добру науку. Відтоді наше формування почали називати окремою тактичною групою імені капітана Воловика.

Вже через два дні росіяни накрили нас артилерійським вогнем. Гатили прицільно, бо працювали з безпілотником. І тут життя знову було врятоване завдяки другу «Сєві», адже це він наказував рити окопи. Пригадую, як міна поцілила в будинок, звідти в тапочках вискочив друг «Хорват» і заскочив в окоп. Під час цього обстрілу ніхто не постраждав. А я святкував третій день народження: осколок від міни поцілив мені в голову, а за секунду до того я встиг надягти каску. Вона має велику вм’ятину, зберігається у мене вдома.

– Тобто, помилково вважати, що шолом і бронежилет мало захищають?

– Звичайно, що вони не захистять від прямого потрапляння міни чи снаряда. Але абсолютно неприпустимо нехтувати правилами. Переконався у цьому на власній шкірі. В 2017 році я трохи розслабився, був без бронежилета і каски, тож отримав велику порцію осколків. А якби не шолом на голові у листопаді 2014 року, про який я вже згадував, лежати мені у сирій землі.

– Розкажи більше про «Сєву». Яким він був у побуті, як поводився з бійцями?

– Він був рівний з усіма!!! Звичайно, ми поважали його, як командира. Але це була проста людина, яку всі любили. В підрозділі готував я. З усіх наявних продуктів намагався вигадати щось смачненьке. А що було? Збирали на городах залишки овочів: картоплю, капусту. В зруйнованих будинках шукали консервацію… Так от, спільна вечеря чи обід дуже об’єднували колектив. Друг «Сєва» ніколи нічого не приховував, жодну операцію не планував без відома бійців. Може, і були певні тонкощі, про які не знав ніхто, але ми були братством, яке йшло в бій з Україну.

– Ти воював з двома суперпрофесійними воїнами – Всеволодом Воловиком і Григорієм Семенишиним («Семен», або «Батя»). Що можеш сказати про останнього?

– Познайомилися ми, як нині пам’ятаю, 14 жовтня 2014 року. «Семен» запропонував поїхати разом вирішувати одну справу. Прибули на місце, завантажилися так, що машина вгрузла у землю, і поїхали. Дорогою «Батя» побачив на землі активну броню від танка. Зупинив машину і мовчки, нічого нікому не кажучи, став знімати пластид із плит. Неподалік ходили якісь вояки, а він, не звертаючи ні на кого уваги, займався цим ділом. Я ж стою. Раптом «Семен» підводить очі і каже: «Чого стоїш? Вантаж». Я допоміг, і ми продовжили шлях на базу. Словом, господарський був чоловік.

– А чому хлопці дотепер пишаються знайомством із ним і боляче переживають його загибель?

– З ним було дуже спокійно воювати. Ми йшли на завдання і нічого не боялися. Завжди перед боєм відчувається невеличке хвилювання, а «Батя» жартував, підбадьорював нас. Це була неперевершена людина і безстрашна. Він такі речі в бою виробляв… А ще «Семен» любив зброю, вдосконалював її. Саме завдяки йому в підрозділі з’явилася артилерійська установка ЗУ-23-2. Де він її роздобув – невідомо. Ми допомогли йому з ремонтом і почали використовувати установку для прикриття групи. Це було важливо, бо артилерія ЗСУ часто підводила.

– Кажуть, що «Батя» не тільки любив ремонтувати зброю, вдосконалювати її, а й стріляти з неї?

– Це так. Ми навіть подружилися на основі спільного захоплення. Пригадую бій під селищем Спартак. Вороги ховалися у залізобетонних німецьких дзотах часів Другої світової війни. За допомогою протитанкових ракетних комплексів «Семен» їх повністю розтрощив. 13 сєпарів, які були всередині, загинули. У ворожому таборі  почалася паніка, російські найманці стали збігатися до розтрощених дзотів, щоб урятувати своїх, і теж гинули.

– Так, «Семен» – яскрава особистість, але один у полі воїн. Що змінилося після його смерті?

– Ми були спустошені. Друг «Швед» через сильний стрес від втрати побратима залишив підрозділ. Увесь тягар командування ліг на мене. До того ж бійці ЗСУ хотіли продовження нашої переможної ходи, довелося впрягатись. А 26 грудня 2014 року начальник оперативного штабу ДУК «Вольф» офіційно призначив мене виконувачем обов’язків командира підрозділу.

– Чи були масштабні операції разом з армією?

– Частина бійців мала блокувати дорогу на Дебальцеве. Але їм не дали можливості воювати. Складалося враження, що ніхто не був зацікавлений зупинити просування російських військ! Тоді ми могли захопити Горлівку, адже всі сили ворога зосередилися поблизу Дебальцевого. Але то був такий час, коли всю інформацію передавали сепаратистам. Люди, які давали нам завдання і просили підтримки артилерії, домовлялися про все ледь не пошепки і мобільним телефоном. Адже зрадник міг стояти поруч і все передати.

Сьогодні побутує думка, що ми не взяли Донецьк, бо не було армії. Брехня! І армія була, і воювати було чим. Лише не було політичної волі та професіоналів серед керівного складу військ.

А Іловайськ? Це – реальна западня для добровольчих батальйонів, які стали загрозою для зовнішнього та внутрішнього режимів. Туди не скеровували резервів, наших хлопців не підтримували артилерією…

Десятки офіцерів, з якими я воював у 2014 році, звільнилися з армії. Ніхто не хоче брати участі в цьому бізнес-проекті під назвою ЗСУ. Я – націоналіст, який бажає добра своїй країні, а тому кажу відверто і щиро: під арешт має потрапити більша частина керівництва ЗСУ. В тому числі колишні і теперішні комбати, комбриги, ротні.

– Чому такі висновки?

– Наведу приклад. Битва за Логвине, що під Дебальцевим. Там – дві висоти, і з них все проглядається. На одній стоїть український армійський підрозділ. Офіцери залишають його, і хлопці без командування відходять. Ніхто не покараний! І це – в умовах війни! З боку Росії, була планова операція, вони стягнули під Дебальцеве війська і техніку, про що наше командування за сучасних технологій не могло не знати. Але росіяни зробили це, знаючи наперед, що на інших ділянках фронту ніхто не буде наступати!

– Ти бачив ситуацію, розумів, що без бою здають українські території… Як реагував?

– Скажу чесно, я був у важкому психологічному стані. Після здачі Донецького аеропорту, після того, що я там побачив, мені жити не хотілося. Перед очами постійно стояли тридцять убитих українських хлопців, тіла яких привезли з летовища у Водяне і кинули на дорозі. Вони лежали там день, другий, третій. Їх ніхто не забирав. Довозили нових полеглих. Я приїхав додому. Ночами мене охоплювала істерика, я плакав. Довелося трохи побути в колі сім’ї, щоб отямитися. Зараз, слава Богу, почуваюся добре.

–  Ти вважаєш, що Іловайськ, Дебальцево – це зрада України з боку тих, хто мав би її захищати?

– Це не тільки зрада, а й невміння наших кишенькових генералів воювати. Мені здається, що вони купили погони і не знають ні тактики війни, ні військової справи. Зрештою, навіть не вміють тактично мислити. Тому стверджувати, що у нас не було армії, – це відмазка, щоб народ не побачив генеральської військової імпотенції. Але що ми можемо вдіяти? Лише констатувати, що при владі – цинічні та жадібні до грошей люди. До цих негараздів додається й те, що кожен в Україні хоче бути гетьманом. І це ще більше руйнує державу. Я розумію, що у нас такий менталітет… Але з цим потрібно покінчити, інакше втратимо Україну.

– Що відбувалося з окремою тактичною групою імені капітана Воловика після Дебальцевого?

– Нас почали «зливати». Що маю на увазі? 15 лютого 2015 року телефонує комендант Покровська, що на Донеччині, і каже, що затримали моїх бійців, які везли мародерку. Прошу без мене ніяких дій не чинити, беру двох хлопців зі зброєю та їду на місце. Комендант розказує, що, за інформацією поліції, в машині, крім краденого, ще є 6 кілограмів наркотиків! Я йому кажу: «Ти що, з дуба впав? Правосекторівці і наркотики – речі несумісні!» Але він почав впиратися. Тоді я запропонував: «Розбираємо речі в машині. Якщо знаходиш наркоту, забираєш хлопців і за них ніхто не стоятиме горою. Якщо там немає заборонених товарів, ти вибачаєшся і відпускаєш бійців».

Він знову запротестував і пішов у будівлю комендатури. Я ж викликав підкріплення. Саме під’їхав мікроавтобус, і з нього вийшли бійці спецпризначення й оточили нас по периметру. Їхній старший повідомив, що нас хочуть роззброїти. Я йому кажу: «Дивись, твої бійці – як на долоні, а моїх не видно. Одна секунда – і твої поляжуть». Він зрозумів, зателефонував комусь і скомандував: «По машинах!» Під’їхали ближче до комендатури і зайшли всередину. За якийсь час отримали підкріплення. Я теж викликав усіх своїх. Що тут почалося! Комендант почав істерично кричати, викликати додаткове підкріплення, погрожувати нам…

Через якийсь час приїхав автобус із бійцями, але вони навіть не виходили. Це були військові. Побачивши нас, розвернулись і поїхали. Поліція втекла. Проте комендант не здавався і тримав наших хлопців. Я розумів, що було завдання дискредитувати нас, але піддаватися не мав наміру.

– І як довго розігрували цю комедію?

Три години. А потім «Батя» не витримав, кинув під будівлю комендатури димову ракету і гукнув: «На штурм!» Реакція була миттєвою. Відразу ж підбіг старший спецпідрозділу з пропозицією миритись. Я йому кажу: «Тоді знімай маску і будемо розмовляти, інакше з «чортами» говорити не будемо». Він зняв маску, ми почали спілкуватися, порозумілись і домовилися розбирати машину разом.

Звичайно, нічого не знайшли. Проте комендант не вірив і сам зайшов у салон. Побачивши під водійським сидінням пакет, почав гарячково розривати його. Сподівався, що там наркота. А то були непрані шкарпетки і труси. Сміху було… А він опустив голову і пішов. Наступного дня призначили нового коменданта.

– Тим часом війна тривала…

­- Так. Нашою метою було знищення ворога. А потім мене важко поранило. Через тривале лікування змушений був покинути пост командира ОТГ імені капітана Воловика. А коли вилікувався, за наказом командира ДУК «Правий сектор» друга «Летуна» (Андрія Стемпіцького) очолив штаб ДУК.

– Тепер ти маєш більше інформації стосовно перспективи офіційного визнання добровольців воюючою стороною.

– За 4 роки війни влада нічого не зробила, щоб визнати добровольців на рівні з бійцями ЗСУ. Хоча саме добровольці першими встали на захист України і зупинили навалу росіян. А це мали б зробити армія, поліція, сили спеціальних операцій… Тепер же нас саджають у тюрми, принижують, роблять усе, аби знищити. Скажу більше. Народний депутат, голова Комітету у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників АТО та людей з інвалідністю Олександр Третьяков є одним із авторів законопроекту №8227 «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо визнання учасниками бойових дій окремих осіб з числа учасників антитерористичній операції». Документ стосується добровольців, які першими пішли на захист суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України, але потім не увійшли до законних військових формувань. Цим законопроектом він хоче знищити нинішній визвольний рух. Тобто, визнати лише добровольців, які воювали до 2015 року. А ті, хто воює дотепер, залишаються за бортом. Навіть формулювання «добровольці» змінено на «люди, які були призвані в так звану зону АТО». Була створена навіть спеціальна комісія, в яку не увійшли представники ДУК, хоча ми – єдині, хто воює без зарплат і соціальних пільг.

Проте не збираємося терпіти режим внутрішньої окупації. Не для того в ДУК воювали тисячі хлопців, більше 80 – вбито, більше 500 – поранено… Але про це не хочуть згадувати ті, хто прийшов до влади на нашій крові.

– Багато «добробатів» увійшли в структури МВС, ЗСУ. Чому ДУК не робить цього?

– Командир ДУК «Правий сектор» Андрій Стемпіцький свого часу пояснював це одному генералові. Бійці Добровольчого українського корпусу прийшли на східні терени України, щоб відвоювати окуповану територію від московської наволочі, а не вступати в ЗСУ. У нас воюють хлопці, які мають цивільні професії: вчителі, економісти, спортсмени, юристи, архітектори. Коли закінчиться війна, вони повернуться до роботи, до своїх рідних. Крім того, багато з них відслужили строкову службу і є офіцерами запасу.

Хоча є варіант, який передбачає, за яких умов ми захищатимемо Україну в складі ЗСУ. Це відбудеться в тому разі, якщо Головнокомандувач дасть наказ про збройне звільнення окупованих територій. Тоді командир ДУК першим візьме до рук зброю, а за ним – усі інші бійці-добровольці. Вони ввіллються в лави армії, щоб прогнати супостата. Сьогодні приймати таке рішення не має сенсу, оскільки триває окопна війна, без просування вперед.

Стосовно моєї особистої позиції, то вона – аналогічна. Нам кажуть: «Вступайте в ряди армії». Якої армії? Яку не реформують? Яка топчеться на місці? Ми готові бути в ЗСУ окремим спецпідрозділом, але не тепер. Ми себе в армії і саму армію бачимо по-іншому. Збройні сили мають бути високомобільними, технологічно забезпеченими. В наш час мають воювати технології. Приклад – Сирія, де російські найманці, маючи величезний бойовий досвід, були знищені, як зграя невмілих бандитів.

ЗСУ ще можуть тягатися з Російською Федерацією, але це – рівень ХХ століття. А ми хочемо піти в українську армію ХІ століття. Нам пропонують підписувати контракт, обіцяють офіційну зарплату… Смішну – сім-вісім тисяч гривень! Та в мирному житті можна заробити набагато більше. І не потрібно ризикувати життям. Вони досі не зрозуміли – ДУК «Правий сектор» прийшов на фронт не заради грошей. Ми хочемо не сидіти на місці, в окопах, а відвоювати Україну.

Михайло УХМАН

Михайло Ухман на могилі Всеволода Воловика

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*