Борець за волю – не вживає алкоголю

000020У 1848 році австрійська влада звільнила від панщини селян. Колишні наймити стали господарями своєї хати, городу, поля. Дотепер вони могли пропивати лише те, що заробили, а, ставши господарем, – закладати у шинках усю свою власність.

Шинкарі залюбки відкривали кредити. Сучасник описує, як виглядав наш край у той час: «У занедбаних селах на фоні напіврозвалених халуп красувалися просторі корчми, де народ пропивав не лише своє майно, але й розум та гідність. Закабалений та одурманений горілкою люд у стані страхітливої залежності, змушений був брати горілку в наборг, йти на інші кабальні умови, щоб її придбати. Втягуючись у боргові зашморги, селяни практично наново ставали панськими наймитами. Пияцтво, бійки між п’яними односельчанами, сімейні сварки, прокльони, побої від п’яного чоловіка, плач жінок і лемент обдертих дітей – так виглядали будні тогочасного галицького села».

На тлі видимої катастрофи, або ж, іншими словами, – алкогольної чуми, починає набирати обертів боротьба за тверезість. У 1844 році митрополит Львівський, кардинал Михайло Левицький звернувся до духовенства краю і звернув увагу на страшне поширення пияцтва серед народу. Він закликав священиків до боротьби за тверезість і до створення товариств тверезості при церквах. Кардинал мав великий вплив у австрійському уряді. Він домігся видання розпорядження генерал-губернатора Галичини від 23 квітня 1844 року про створення товариств тверезості при  всіх парафіяльних костьолах. Священики проводили роз’яснювально-профілактичну роботу. Тих, хто давав присягу перед громадою на тверезість, записували у спеціальні «Золоті книги тверезості». Антиалкогольний рух масово поширився в Галичині.

Вже рік такої успішної діяльності священства проти пияцтва налякав виробників і продавців горілчаних виробів. Вони оскаржили діяльність священства як таку, що завдає шкоди державі. Під їхнім натиском Крайова Президія наказує консисторії, щоб священики «не силували» людей до тверезості та забороняє створення братств тверезості.

За підрахунками тогочасного вченого-економіста, статистика Володимира Навроцького, в 1874 р. у Галичині працювало 1208 фабрик спиртних напоїв, в той час, коли іншим виробництвом займалось лише 102. Тобто, майже все сконцентрувалося на споюванні нації.

У Галичині діяли 23269 корчм. Одна припадала на 233 особи. Як наслідок, галицьке село перебувало у стані зубожіння. У 1873-1883 роках від селян було забрано за алкогольні борги 23237 господарств, з них 60% забрали євреї.

На порятунок українського села від алкоголізму знову кинулися священики під керівництвом митрополита Львівського Йосифа Сембратовича. У 1874 р. він закликав на місцях розпочати боротьбу за отверезіння народу, організувати в селах братства тверезості. Члени братства складали у церкві присягу, що не будуть пити «оп’яняючих» напоїв. Братства віддавали під опіку Божої Матері. Кожного члена братства Папа римський Пій ІХ наділяв повним відпустом. Акція охопила всю Галичину, а митрополит Сембратович особисто контролював справи на місцях. Він вважав пияцтво гріхом смертним, бо «від п’янства людей гине більше, аніж від меча».

Боротьба з пияцтвом у Галичині мала вражаючі наслідки. Попит і ціни на алкоголь різко впали. Не продавали і десяту частку горілки, визначену контрактом. У сотнях місцевостей, передусім у тих, де діяли братства тверезості або пройшли місії тверезості, горілку продавали за цінами, втричі нижчими, аніж у 1870-1873 роках.

Влада знову зреагувала на таке невдоволення торговців оковитою. У 1875 році Львівське намісництво у своєму листі греко-католицькому Ординаріяту висловлює своє незадоволення діяльністю священства проти пияцтва і домагається її припинення. У 1882 року Йосифа Сембратовича усунули з митрополичого престолу і перевели до Риму, де він і помер.

Але антиалкогольна кампанія, започаткована митрополитом, цього разу продовжилася. У 1882 році три чверті всіх українських парохій мали братства тверезості. У кожному перебувало в середньому по 150 членів. А хрести «На пам’ять святій тверезості…», вилиті більш ніж 150 років тому з чавуну, зустрічаються у багатьох селах Тернопільщини донині. Попри вихор бурхливих історичних подій 19–20 століть до нас дійшло близько ста таких монументів.

Та найбільш цінним здобутком антиалкогольних акцій виявилася масова і свідома самоорганізація селянства. В кожному селі була народна школа, в якій навчали дітей українською мовою. Гімназії виховували свідоме покоління української інтелігенції. В селах організовували читальні, які стали осередками освітнього, культурного життя української громади.

Важливою сторінкою боротьби за тверезість стала діяльність товариств «Просвіта» і «Сільський господар», а згодом – «Відродження» та «Січ». Їхня діяльність наклала свій відбиток і на визвольну боротьбу УПА.

«В УПА щодо алкоголю було суворо і жорстоко. У групі «Північ» у воєнних підрозділах алкоголь був заборонений взагалі. У документах польової військової жандармерії розповідається, що повстанця спершу попереджали, коли повторювалось зловживання алкоголем, то виписували буки. А якщо і це не допомагало, то збирався військово-польовий суд і призначав кару смерті. Без попереджень карали тих, хто був п’яним на посту. Бо від реакції і рішення цієї людини залежала доля сотні людей, і такі випадки не пробачались», – розповів директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

І тепер, коли в Україну прийшла війна, нам є з кого брати приклад. Так хочеться, щоб гасло Степана Бандери «Борець за волю – не вживає алкоголю, борець за Україну – не вживає нікотину» стало нормою життя як для нашої армії, так і для усіх українських громадян.

Олексій МЕЛИМУКА,

лікар-нарколог вищої категорії

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*