До ”Гніздечка” читачі пишуть переважно тоді, коли  хочуть повідати щось сокровенне, поділитися  наболілим. Мені ж ніби і жалітися особливо нема на що… Є у мене   мама і тато - от лише живуть вони окремо. Хоча ще недавно у нас була щаслива сім’я...

Мама працює  лікарем у поліклініці, тато викладає в університеті. Я вчуся  в одинадцятому класі. Завжди любила тата і маму. Була переконана: вони у  мене найкращі. Скрізь мої батьки були разом. І я – з ними. На відпочинку, на морі, у поїздках за кордон. Навіть у село до бабусі ми переважно навідувалися утрьох.

Я просто не могла уявити, що в житті може бути інакше. Батьки уже обговорювали, куди я піду вчитися після закінчення школи. Мама наполягала:  у медичний. Тато хотів бачити мене на факультеті міжнародних відносин. Мені, чесно кажучи, подобалося  те й інше. Тим паче до весни, коли  закінчу  школу,  хоч і недалеко, але час для прийняття остаточного рішення є.  Вчуся ж я добре, заробляю свої оцінки чесно – сама.

Усе закінчилося в один день, за тиждень до Нового року. Мабуть, я ніколи не забуду ту мить.

Тоді я прийшла раніше зі школи. Мене дуже боліла голова і я відпросилася з уроків. Заснула у своїй кімнаті. Розбудив мене плач мами.  І голос тата, який просив маму говорити тихіше, а то мене розбудить. Але мама не вгамовувалася, плакала ще голосніше.

Я не втрималася, вийшла з кімнати. Запитала, що трапилося? Тато відповів, мовляв, він зараз усе спокійно пояснить. Та мама перебила його, викрикнувши: що тут пояснювати? Тато проміняв нас на іншу жінку, навіть  до Нового року не міг зачекати.

Я була приголомшена. Тато заспокоював мене, казав, що я  уже доросла і маю  зрозуміти. Таке  трапляється, не вони перші розлучаються. І це нічого не змінить щодо мене. Я й надалі залишуся його єдиною улюбленою донечкою. І маму він поважає й любить. Просто не так, як  цю, іншу, жінку. Тобто ми всі  залишаємося друзями. Навіть коли він не буде  жити з нами, вся одно ми будемо часто зустрічатися, він у всьому нам допомагатиме…

Я не вірила цьому. Батьки ж ніколи не сварилися, у нас справді була гарна сім’я. Хто ця жінка, звідки? Але тато не бажав нічого більше пояснювати, лише твердив, що я майже доросла і маю усе зрозуміти. Новий рік він  відсвяткує з нами.

Свята, звісно, не вийшло. Мама спакувала татові речі. Забрав валізи і пішов. Відтоді мама сама не своя. Взяла відпустку, сидить вдома, постійно плаче. Ні з ким не спілкується, навіть мене ніби не помічає. Мені від того ще важче, адже я, по суті, залишилася наодинці сама з собою. Мені так боляче, так гірко. І за маму боюся, аби вона чогось не вдіяла з собою. На телефонні  дзвінки від тата не відповідає. Я теж не беру слухавку. Що йому скажу? Що не ображаюся, що я його розумію і простила? Але ж це – неправда. Насправді я ображаюся і не розумію, як можна зрадити найближчих людей. Поки що я - не простила.

Хочу сказати усім:  діти ніколи не бувають дорослими, коли їх зраджують батьки. Ось і я зараз, без кількох місяців випускниця  і майбутня студентка,  почуваюся зовсім маленькою і покинутою. Єдине, чого мені хочеться,  - це повернути все  назад. Але... Я просто плачу. Ні, я не жаліюся, адже у людей, як каже моя бабуся, є значно більші біди: хтось помирає, хтось хворіє. А в нас просто розпалася сім’я. Чи не просто? Бо таке враження, що за вікном не просто  пекучий мороз, а смертельний холод. Чим же зігріти ще не так давно щасливі стіни нашої квартири?

Євгенія.

* * *

Цей лист вразив своєю відвертістю. З етичних міркувань не називаємо прізвища Євгенії, але нам  дуже хочеться, щоб у цієї дівчини і в її родині склалося все добре. Як і у ваших сім’ях, шановні  наші читачі. Як же зберегти тепло домашнього вогнища? Чому  ще вчора найрідніші люди сьогодні не можуть знайти  потрібних слів і зрозуміти один одного? Запрошуємо до розмови психологів, батьків, педагогів, усіх вас, читачі “Гніздечка”.  Пишіть, що ви думаєте з цього приводу. Можливо, ваші поради,  рецепти любові і розуміння допоможуть комусь уникнути  такої болючої ситуації, у якій опинилася наша авторка Євгенія…