Аби фронт не наближався до рідних…

Уже п’ятий рік іде війна, яка не так знесилює тривалістю, як невизначеністю. Багато людей не розуміють, що відбувається як на лінії розмежування, так і по обидва її боки. Вони бачать багато корупції, зрадництва, наживи і розчаровуються, не знаходять сили продовжити боротьбу. І тільки найстійкіші патріоти тримають лінію оборони проти московських окупантів.

Мені вдалось поговорити з ними і дізнатися, чому вони воюють, що їх стимулює?

Дмитро Король, «Тихий» (57 бригада ЗСУ):

– Коли Росія почала окуповувати українські землі, багато чоловіків пішли захищати свою країну. Я ж спочатку допомагав фронтові як волонтер. Проте в 2017 році підписав контракт. І тут, на війні, все побачив по-іншому. В окопах життя суттєво відрізняється від мирного, і погляди на це життя змінюються повністю.

Особливо боляче, коли гинуть побратими. У мене досі стоїть перед очами бій у квітні 2018 року в селищі Піски: один друг загинув, ще четверо отримали поранення. Таке дуже важко переживати, починаєш більше цінувати життя. Водночас в рази виростає злість на ворогів, жага до боротьби, до помсти за тих, кого вбили окупанти. І поки не помщуся, звідси не піду.

А ще у мене є донечка, їй 10 років. Не хочу, щоб вона бачила жахіття війни. Тому воюю, аби фронт не наближався до моїх рідних. Я дуже добре розумію, заради кого тут.

Роман Тихий з Тернополя:

– До 2016 року я їздив до Польщі, заробляв гроші для сім’ї. Був якийсь байдужий до всього, що творилося поза родиною. Одного разу зустрів знайомого, який воював у Дебальцевому. Я слухав його розповідь, ніби дивився художній фільм. Він розповідав, а мені ставало соромно, що молоді хлопці воюють за мене, мою сім’ю, ризикують життям. Заради чого?.. Аби я спокійно їздив до Польщі на заробітки? Аж ніяк! Вони ризикують заради кращого майбутнього своєї родини, моєї, нашої України! Заради того, аби моя донечка ніколи не дізналася, що це таке – ховатися від куль… Тепер я на фронті. Таких боїв, про які розповідав приятель, тут немає. Але я готовий і до важких боїв, бо знаю, заради кого і чого.

Віктор Балук, «Клей»:

– Свій бойовий шлях я розпочинав у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». Понад півтора роки довелося воювати у Мар’їнці, Авдіївці, Пісках. Мені подобалося бути в цьому добровольчому батальйоні. Але, на жаль, держава його не визнає. Якось, коли я перебував вдома, з військкомату прислали повістку. Йти на строкову службу після стількох місяців війни не хотілося. Тому підписав контракт і знову приїхав у зону бойових дій. Тільки уже як боєць Збройних сил України.

Чому воюю? У мене є молодші братики і сестрички. Хто піклуватиметься про них, якщо Московщина захоплюватиме Україну? До того ж на війні я втратив уже чимало друзів. А в них же були батьки, кохані, діти. Тепер я не маю права повернутися додому, бо продовжую жити завдяки безсмертному подвигу моїх друзів. Пригадую їхню кров на руках, і не боюся ні російських куль, що в лічених сантиметрах пролітали біля мене, ні їхніх гранат, ні мін. Господь оберігає мене, аби я оберігав інших.

Валентин Кривич, «Десант»:

– До війни я служив контрактником у 25 бригаді ЗСУ. Найбільша зарплата, пригадую, була 1200 гривень. Я змушений був тратити її на продукти, форму, взуття. Ситуація в армії на той час була… Аби довго не підбирати потрібне слово, уявіть, що платив навіть за стрибки з парашутом. Єдиний плюс – нас навчили тактики ведення бою. Не просто стріляти одне в одного, а воювати у містах, визволяти заручників. На жаль, я зірвав спину важкими тренуваннями, тому на початку війни лежав у госпіталі і звикав бути інвалідом.

Та найгіршого не сталося. Підлікувавшись, почав займатись бізнесом, допомагав нашим хлопцям на передовій. Дуже боляче було слухати новини, що мою бригаду розбили під Савур-Могилою. Деяких загиблих знав особисто. Шкодував, що не зміг допомогти, захистити. Відчуття власної жалюгідності переслідувало мене, але нічого, крім зриву нервової системи, не приносило. Та я не здавався, продовжував тренування і

цього літа зміг підписати контракт. Не можу бігати кілометрові марші, носити величезні вантажі, проте знаю, як треба воювати і передаю свій досвід молодим.

Поки я лікувався, армія змінилася суттєво. Протягом 2014-15 років позитивні зрушення відбувалися швидше. Зараз вони знову пригальмували. Але я завжди кажу, що армія – це ми, а не генерали. Тому й змінювати її на краще мають прості бійці.

Вікторія Юрченко, «Єнот» (56 бригада):

– Армією загорілася ще під час навчання у школі. Дівчата займалися медичною справою, а я з хлопцями – стріляла, кидала навчальні гранати. А після закінчення школи ми поїхали на полігон. Нам дали справжні автомати, по 9 патронів. Тримала в руках зброю і у той момент сказала собі, що піду служити. У військкоматі, коли я проходила медичне обстеження, аби підписати контракт, на мене дивилися з подивом. Навіть пропонували, щоб я йшла додому і виходила заміж. Та це я встигну завжди, а захищати Україну треба зараз.
Чесно кажучи, мене дивує більшість молодих хлопців, чоловіків. Вони вважають, що це не їхня війна, і їдуть на роботу за кордон, або ж убивають свій час у барах, на дискотеках, уявляють себе суперменами у хлопчачих бійках…
Зізнаюся, моя родина була проти мого вибору! Мама спочатку кричала, плакала, але потім ми поговорили, я їй усе пояснила і зараз вона пишається мною. Сестрички теж не забувають, телефонують, переживають. Приємно, коли вдома на тебе чекають. Але ще приємніше усвідомлювати, що стоїш у першій лінії оборони своєї Вітчизни.

Олександр Тимченко, «Темний»:

– Все розпочалося з Майдану. Я потрапив у полон до «беркутівців». Вони били мене, знущалися, змушували скидати одяг і стояти на лютому морозі. Як я вирвався від них і вижив, уже й не пам’ятаю. Видно, на підсвідомості. Після перемоги Майдану (жаль, що не революції) я почав судитись з представниками «Беркуту». Але хтось вперто затягував справу. Хоч я упізнав тих, хто мене бив, так нічого й не довів. І вони зараз вільно ходять дорогами України.

Я не витримав такої зневаги і пішов воювати у нашу Львівську 80-ту бригаду. Вже більше двох років перебуваю на фронті. Мені тут легше, адже бачу тільки видимого ворога. В мирній країні вороги ходять в улюблених вишиванках і кричать «Слава Україні»!

Тому воюватиму до повної перемоги над кремлівським окупантом. А потім повернуся в мирну країну і наводитиму лад там.

Олександр Фац, «Вогонь» (56 бригада ЗСУ):

– Коли розпочалася війна, мені було 16 років. На той час я вмів стріляти з кулемета й автомата, ходив у тир і їздив з друзями на полігон. Я ще тоді хотів втекти на фронт, але не відпускали батьки. Лиш у 2017 році моя мрія здійснилася. Але розчарований тим, що не дають воювати, змушують сидіти в окопі і чекати. З болем слухаю новини про те, що гинуть хлопці. Хочеться мстити за них московським окупантам. Бо це вони прийшли на нашу землю і вбивають наших друзів.

Олександра Родзина:

– Я жила в Красногорівці, бачила, як росіяни з Донецька обстрілювали мирних жителів, як розбомбили школу. Важко було за усім цим просто спостерігати. Тому на початку війни я стала працювати волонтером, але з часом зрозуміла, що потрібно робити більше. Тому пішла в ЗСУ – воювати за свою країну. Ніхто зі знайомих не вірив, що я витримаю окопи, бліндажі. Це справді важко, та коли в тебе є мета – немає нічого неможливого. А я мрію, щоб мій синочок і мама жили у вільній і мирній Україні!

В’ячеслав Гілка, «Слава» (57 бригада ЗСУ):

– До війни я служив контрактником у 30 бригаді ЗСУ. Воюю проти кремлівських покидьків уже кілька років. За цей час уже маю з ними особливі рахунки. Кілька моїх друзів – убиті, багато – поранено. Цього я не прощу ніколи! Молоде покоління українців повинно забути, що таке війна, але добре пам’ятати людей, які відали життя за мирну і щасливу Україну!

Михайло УХМАН

На фото: Вікторія Юрченко і В’ячеслав Гілка

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*