А прабабусю залишили, бо дуже стара була…

1301Для основної частини українців Друга світова війна тривала чотири роки. Однак для мешканців західних земель, які до 1939 року входили до складу Польщі, вона почалася не в 1941-му, а двома роками раніше, та не закінчилася в 1945-му році. Йдеться про етнічних українців Надсяння, Холмщини, Підляшшя і Бескид, так званого Закерзоння, території на захід від лінії Керзона – радянсько-польського кордону, встановленого у 1918 році. Для них війна остаточно завершилася трагічно наприкінці 1947 року. Їх силою вивезли з малої батьківщини.

Сьогодні на Бережанщині поширеною є етнографічна назва «лемки». Цим терміном називають українців, корінних жителів Карпат, які стали жертвами угоди про обмін населенням, укладеної між Кремлем і польськими комуністами в 1944 році.

У результаті з 1944 по 1946 рік з Польщі перевезли приблизно півмільйона українців, у протилежному напрямку переїхали понад мільйон поляків. Історики вирізняють чотири етапи переселення. У своїй статті я наведу спогади учасників вивезення на завершальному – четвертому етапі, який тривав з 1946 р. та набрав класичної форми етнічної чистки.

Мешканка с. Саранчуки Качмарська Стефанія у 1996 році згадувала: «Поляки українців ненавиділи і радо виселили в Україну. Це був 1946 р., лютий місяць, морози, сніги. На той час у нас нічого не було: ні корови, ні курей – все забрали.

О 8 годині 14 лютого погнали нас разом з сестрою, а мама була в лісі. Мені було 14 років, сестра – старша.

У  селі були фіри з людьми та маленькими дітьми. Ми підійшли до старшого поляка, щоб він нас пустив на хвильку додому, бо вдома лишилася стара мама. Тоді він  приставив до нас двох поляків. Ми з ними вернулися до свого дому. Мама впала на сніг. Поляк став маму бити, копати, вона так і залишилася в снігу лежати. Ми ночували в полі. Чоловіки розклали вогонь і так ми там сиділи цілу ніч, згодом перейшли кордон. 20 сімей помістили в один товарний вагон. Всі трупи складали в куток. Так ми доїхали до Бережан. Тут фіри під’їхали і забрали трупи, не знаю, де їх  поховали. А нас направили в село Саранчуки.

Сюди ми приїхали в неділю, в церкві правилося. У селі хати були понищені. Ми жебракували і так дожили до весни…»

Куртяк Зиновій, теж переселенець з того ж самого села, що і Качмарська Стефанія, згадував: «Наша українська територія потрапила до Польської Республіки. У село приїхало польське військо. У школі виступив майор і сказав, що нас будуть вивозити в Україну.

Ніхто не хотів свої домівки залишати. Та одного разу приїхав батальйон польської армії з танками, гарматами. До нас прийшов  польський військовий і вивів зі стайні корову. Тато вибіг і почав просити поляка: «То є тільна корова, я тобі дам другу».

Нас побили. Знущалися над прабабцею сильно.  На неї наділи солом’яного капелюха, поляк приніс якийсь музичний інструмент і грав, а другий поляк брав мою прабабцю «гуляти». Баба Руся  боронилася. Тоді він  вдарив її прикладом в груди, вона впала. Тато вирішив «Все, виїжджаємо!»

Ми попрощалися з прабабцею. Вона залишилася, бо дуже вже стара була. Я оглянувся. Вона стояла, склавши руки на грудях і плакала.

Дали нам вагони, повні гною. Воші лазили по стінах такі, як мухи. Приїхали до Перемишля. Далі їхали до Гусятина зо два тижні, думали, що їдемо в Сибір.

Нам сказали, шукайте собі польську хату. А хати розвалені і зима вже…»

У статті наведені спогади лише двох людей, але таких переселенців є багато, у кожному селі Бережанського району. Умови, у яких відбувалася депортація, були жахливі. Люди з мінімумом майна опинялися в товарних вагонах і їхали в невідомість…

Ірина ХОМА,
старший науковий співробітник

Бережанського краєзнавчого музею

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*