А квіти знали, що коханий з іншою йде під вінець

51Ірина та Світлана жили в одній кімнаті в гуртожитку. Вони були не лише сусідками, а й найкращими подругами. Завжди ділилися таємницями, пліткували, сумували і раділи разом. До хлопців дівчата ставилися дуже прискіпливо. Напевне, через те найчастіше вечори проводили подруги разом…

Якось Світлана поверталась додому пізно. Було темно і страшно. Дівчина поспішала, постійно озиралася. Як то кажуть, не дивилася під ноги, вступила в яму, підвернула ногу й зламала каблук. Нога боліла так, що не могла на неї ступити. Бідолашна стояла посеред вулиці і плакала. З темного провулку вийшла якась постать. Світлана помітила, що це був чоловік. До нестримного болю додався ще й непереборний страх. Та чоловік підійшов ближче, приязно розпитав, що з нею трапилося, а далі, довго не думаючи, підняв дівчину на руки і поніс до неї додому. Спершу Світлана пручалася, просила, щоб Ігор, так звали випадкового знайомого, відпустив її, та він доніс її до самого порога…

З того часу молоді люди практично не розлучалися. Ірина трішки ревнувала, було сумно, що її найкраща подруга присвячує їй вже набагато менше часу, та водночас була рада за закохану пару. А вони і справді кохали. Ревнували, сумували, коли розлучалися на годину чи дві. Ці стосунки були схожі на божевілля.

Якось Ігор приніс коханій цілий оберемок тюльпанів. Світлана кілька разів пробувала перелічити квіти у букеті, а їх було більше сотні. Хлопець гостював до пізньої ночі. А потім раптово зірвався, поцілував Світлану в її карі, мов чорний шоколад, очі і пішов. Іра, спостерігаючи за цією картиною, насторожилася. Їй  поведінка хлопця того вечора здавалась дивною. Він був неприродно мовчазний, знервований.

Вранці на дівчат очікував неприємний сюрприз. Квіти, які ще вчора милували своєю красою, почали раптово в’янути.

– Це дуже поганий знак, – промовила Іра.

У цю хвилину Світлана відчула пекучий біль у серці, їй стало зле, потемніло в очах, ноги підкосилися і дівчина знепритомніла. Отямилася вже в лікарняній палаті. Ірина стояла неподалік і про щось перешіптувалась з лікарем.

– Сонечко, як ти? Усе добре? Лікар каже вже за три-чотири дні можна йти додому…

– Іро, що зі мною?

– Розумієш…

– Кажи як є! – знервовано крикнула Світлана.

– У тебе був викидень.

У Світлани знову потемніло в очах. Вона плакала, звинувачувала себе, коханого, весь світ. Намагалася додзвонитися до Ігоря. Та він не відповідав. Дівчина дуже нервувала, була впевнена, що з Ігорем щось трапилося. Вона не могла відлежуватися в лікарні. І в лікарняному халаті помчала до нього на роботу. Проте там її ошелешили звісткою, що Ігор взяв відпустку у зв’язку з одруженням.

– Ви щось плутаєте. Звісно, ми з Ігорем кохаємо одне одного, та про весілля ще й мови не було.

-А до чого тут ви? Він одружується зі своєю нареченою Оленою, вони разом вже більше п’яти років…

Світлана йшла додому, мов привид, нікого не бачила, не чула, їй здавалося, що світ зупинився, все навкруги вмерло, зів’яло, мов ті тюльпани.

– Світлано, забудь. Нехай йде з Богом. Тут вже нічого не вдієш, – заспокоювала подругу Ірина.

-Я хочу на нього подивитися… востаннє.

Була темна ніч, дівчата йшли полем, щоб скоротити шлях. Коли доходили до села, почули як десь грає весела музика. Вони йшли на той звук. Прийшли до подвір’я, де було весілля. Світлана побачила серед гостей дівчину у білій сукні, яка ніжно обнімала вже свого чоловіка. О Боже, це ж її коханий.

Ірина від побаченого розплакалася, їй так було жаль подругу, що хотілося помститися Ігорю, принизити, зробити усе, що Світлані стало легше.

Дівчата повернулися додому зовсім спустошені. Довго розмовляли, плакали. І пообіцяли одна одній, що жоден чоловік більше не завдасть їм болю…

Цю історію нам розповіла пані Ірина, завітавши в редакцію. В Іри було дуже непросте життя, вона одружилася з чоловіком, який виявився пияком і втік від неї, коли їхній дитині не було й півроку. Більше жодного чоловіка вона й на крок не підпустила до себе. Нині живе сама, син відрікся від неї. Світлана заміж так не вийшла.

– Ми з подругою не змогли довіритися чоловікам. Увесь час шукали в них якісь недоліки, тому на старості залишились самі. Якби повернути час, скільки всього хотіли б змінити, а пізно. Хочу звернутися до дівчат, які читають «Гніздечко». Не бійтеся кохати. Так, будуть і розчарування, і розпач, але це життя…

Зоряна ДЕРКАЧ

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*